Ксенія Демиденко - Подаруй мені себе, Ксенія Демиденко

Нас з ним із безнадії витягла  Ніна. Ліля її лишила нам замість себе. Як надувне коло потопаючим. І ми ухопилися за нього, і вижили теж завдячуючи їй, маленькій дівчинці, що втратила маму, але все ж мала двох  татусів. У Серьоги був сенс жити далі. А я поруч з цією гарнюнею дівчинкою відчував себе молодшим. Вона була моїм  фантастичним джерелом енергії, як для відьми Рапунцель. Так, я знаю всі мультфільми, ми їх з Ніночкою переглянули, обговорили і, якщо що, Фіона  її улюблена казкова героїня.

 — Нінок, яка тобі героїня казки більше подобається. Ну там Попелюшка чи Русалонька? – це я намагався зрозуміти психологію маленької дівчинки, начитався педагогічних статей, бо ми ж з Серьогою розуміли – дитина росте без матері, а жіночність якось розвивати треба.

— Попелюшка? Жартуєш?  Об неї ж там усі ноги витирали, кому не ліньки. Все життя кастрюлі чистити заради одного балу? Яка вона принцеса в біса?  Русалонька – то взагалі мракота. У неї був бомбезний хвіст, вона його на ноги проміняла. Заради кого? Принц далі свого носа не бачить. Ти ще сплячу красуню згадай. Та сто років проспала, чекаючи принца. Дурепа.

— А хто ж тобі тоді подобається, якщо не секрет? Білосніжка? Біліша над усіх, миліша над усіх? Працює, мріє, слухається, з пташками говорить, - говорив і підсвідомо розумів, що маю якийсь  архаїчний  ідеал краси, а роль жінки взагалі зводжу до служниці.

— Дядя Рома, їй лікуватися треба, Білосніжці твоїй. Живе з сімома гномами, мачуха її прибити весь час хоче, а вона мріє  про принца, якого декілька хвилин бачила. Як вона встигла закохатися так швидко?

Чесно кажучи, я не дивився на  казкових героїнь під таким кутом.

— Тобто тобі ніяка  дівчина з казки не подобається? – заплутався  щось.

— Чому це ніяка. Фіона прикольна…. – і дивиться своїми гарнюніми оченятами. Я швидко прокрутив у пам’яті усіх мені відомих принцес. Згадав. Декілька тижнів назад ходили  на мультфільм «Шрек».

— Фіона? Це та велика гобліниха зеленого кольору? І що тебе в ній привабило? – чекав якої завгодно відповіді, ну що  б’ється гарно, жаб надуває професійно, мізки виносить якісно. Ніна видала:

— Вона щаслива. Вона знайшла того, хто її любить, того, кого сама полюбила.

— А те, що він зелений гоблін, у якого книжки замість туалетного паперу – то нічого, ага? – навмисне провокував.

— Він класний. Нічого ти в принцах справжніх не розумієш, хрещений, - грандіозний підсумок.

— Про що ви там з Ніною днями говорите? – все допитувався Сергій. Йому реально не збагнути було, як з маленькою дівчинкою можна весело проводити час, знаходити теми для  тривалих бесід.

— Та все вирішували, була гарною Баба Яга замолоду чи ні. І за рахунок чого ступа її літає. Моторчик чи антигравітація? Як думаєш?

— Думаю, пацана тобі заводити треба. А то як не зачіску принцеси робити вчишся, так пліткуєте про Бабу Ягу.

Я б не проти був завести, але Свєтка про дітей взагалі чути не хотіла. І все одно, донька краще. Жива лялька, схожа на маму. Це Лілю мені не можна було обіймати, цілувати, пригортати, проводити з нею цілісінькі дні. А цю дитину з материними кавовими очима й посмішкою янгола я навіть на руках носив цілком санкціоновано. Опоки вона була дитиною…

Все було райдужно до минулого року. Ця лялька умудрилася народитися під Новий рік. Неписаним правилом були мої обов’язкові появи  з подарунками саме в переддень тридцять першого грудня, бо я ж офіційний хрещений. Це мій обов’язок! Програма святкування завжди йшла за планом: застілля, гортання сімейного альбому, перегляд усіх телепередач, концертів, розмови до глибокого ранку, засинання малої у мене на руках, новорічний сніданок смачним тортиком і екскурсія містом. Програму визначала  Ніна, вона тягла нас із Серьогою до ялинки на Майдані, до атракціонів, в кіно, театр, на Андріївський узвіз, по Хрещатику пройтися. Просто походити двориками, подивитися, чого набудували, що розвалилося, якого кумедного пам’ятника  поставили їжачку… Це повертало у дитинство, дарувало море енергії, дозволяло формувати плани на майбутнє.

Минулого року я перестав сприймати її як дитину, бо вона виросла. Вірніше, я усвідомив, що вона – виросла. Як тільки відкрила двері  і я побачив її у тому чорному мініплаттячку, збагнув: то вже не маленька  Ніна, то до чортиків приваблива жінка, на яку моє тіло відповідно реагувало. Не могли навіть врятувати по-дитячому заплетені дві кіски,  що  лежали на її плечиках. Це був той момент, коли Ліля повернулася, і вона повернулася в  Ніні.  Ще й Серьога, блін, підлив олії до вогню, коли гортали альбом:

— Ромич, а  Нінок зараз взагалі викапана Лілька, ага?  Ось позирь на цю світлину! Одне обличчя…

— Та ні, ця коза худюча, як скелет в кабінеті біології. Що вона в тебе їсть? – звів на гумор. Завжди рятувало, а от тепер не діяло. Тепер нічого не діяло. Тільки вона на мене діяла.

— Худне. Дієта. У джинси свої фірмові не влізає, то якісь мюслі зранку їсть, йогурти, хлібці, і солодкого до рота вже місяців два не пхає, - прямо перед самою Ніною сказав Сергій, усім своїм видом виказуючи, що він проти такого знущання над організмом.

— То ми торта з тобою на пару їсти будемо чи що? – не втримався.

 — Та ну годі придовбуватися! – сама притягла до столу торта й розрізала. Собі на тарілку поклала невеличкий шматочок, а нам з Серьогою – по дебелим кусярам. – Це ж день народження. Сьогодні можна!

А на ранок примчала у самій піжамі  будити – і холодного душу не треба було. Зазвичай  я встаю після восьмої мелодії на мобільному, і то ледве з ліжка вигрібаюсь. А тут підскочив – і до  ванної втік, як тільки її таку вранішню усміхнену побачив. Злякався думок своїх крамольних, побіг гасити бажання недозволені. Чи знав я тоді, що найголовніше випробування – попереду. Серьога не захотів  йти на прогулянку містом,  і ми рушили вдвох… Треба ж було  вигуляти нову шубку, яку Сергій подарував доньці. Мій подарунок теж знадобився – цифровою камерою Canon Ніна наробила безліч фоток. Як я втримався, щоб її не поцілувати, диву даюся?!