Роджер Желязни - Хроніки амбера : у 2 томах. — Т. 2 : П'ятикнижжя Мерліна

вчителя. Але він також має проблеми з власним еґо, що, напевне, неминуче, коли займаєшся таким. Звісно, є ще й зворотна сторона медалі. До мене доходили плітки, що Віктор Мелман — не справжнє його ім’я, що він сидів і що в ньому більше від Менсона[8], ніж від Мага[9]. Формально він художник і, якщо чесно, доволі вправний. Його роботи добре продаються.

— Ви з ним бачилися?

Після паузи Рік кивнув:

— Так.

— Якими були ваші враження?

— Не знаю. Я... ммм... доволі упереджений. Тому нічого не можу сказати.

Я сколихнув вино у склянці.

— Це ж чому?

— Ну, я колись хотів у нього навчатися, але він мені відмовив.

— Отже, і ви цим займалися? Я гадав...

— Я нічим таким не займався, — огризнувся Рік. — Просто пробував усяке час від часу. Усі проходять через певні фази, хіба ні? Я хотів розвиватися, розширювати межі сприйняття, рости. Хто цього не прагне? Проте я так нічого і не знайшов, — випроставшись, він сьорбнув вина. — Іноді я відчував, що наблизився до чогось упритул. Мені здавалося, що існує якась сила, якась інша реальність, до котрої я майже можу доторкнутися чи осягнути її. Майже. А тоді все зникало. Залишалась тільки сама купа лайна. Це ніби дурити самого себе. Часом мені навіть здається, що я маю якісь надприродні сили. Але через кілька днів це минає, і я розумію, що це звичайнісінький самообман.

— Так було до того, як ви зустріли Джулію?

Рік кивнув:

— Ага. Може, ми саме через це на деякий час і зійшлися. Мені досі подобається теревенити про цю фігню, навіть коли я вже в неї не вірю. А потім Джулія надто серйозно почала до всього такого ставитися, а мені не хотілося знову проходити цим шляхом.

— Розумію.

Співрозмовник осушив склянку і налив собі ще.

— Звісно, то все дурниці, — зрештою сказав Рік. — Існує безліч способів дурити самого себе і доводити до абсурду логічні обґрунтування. Гадаю, мені хотілося магії, але в світі її нема.

— Це тому ви швиргонули в мене Біблію?

Рік фиркнув.

— Мабуть, я з таким самим успіхом міг кинути у вас Коран або Веди. Було б круто, якби ви розтанули у полум’ї. Та не судилося.

Я всміхнувся.

— Як мені знайти Мелмана?

— Десь у мене була його адреса, — відповів Рік і дістав щось із шухляди. — Ось.

Він витягнув маленького нотатника, написав адресу на каталожній картці і простягнув її мені. Тоді ще пригубив вина.

— Дякую.

— Там знаходиться його студія, але він у ній і мешкає, — додав Рік.

Я кивнув і поставив склянку.

— Дякую за все, що ви мені розповіли.

Він підняв пляшку.

— Хочете ще?

— Ні, дякую.

Рік знизав плечима і допив свою порцію. Я підвівся.

— Знаєте, а це справді сумно.

— Що саме?

— Що ніякої магії немає, не було і навряд чи вона буде.

— Кепсько, — погодився я.

— Тоді світ був би набагато цікавішим місцем.

— Ще б пак.

Я повернувся до виходу.

— Зробіть мені послугу, — озвався Рік.

— Яку?

— Коли будете виходити звідси, переведіть стрілки на 15:00 і дайте засуву захряснутися.

— Звісно.

Я облишив Ріка самого і виконав його прохання. Небо значно посіріло, а вітер став ще пронизливішим. Я знову спробував зв’язатися з Люком за допомогою телефону на розі, але він досі не відповідав.

* * *

Нас тоді переповнювало щастя. День видався просто чудовим. Погода була ідеальною, і все, що ми планували, вдавалося. Пізніше ми вирушили на веселу вечірку, а потім, глупої ночі, ще потрапезували у славній місцинці, на яку натрапили цілком випадково. Ми смакували напої, шкодуючи, що день уже добігає кінця. Тоді вирішили подовжити нашу щасливу смугу й помчали на пустельний пляж. Там ми сиділи, хлюпалися у воді, милувалися місяцем і раділи легкому бризу. Це тривало доволі довго, а тоді я зробив те, що обіцяв собі ніколи не робити. Хіба Фауст не вирішив, що чарівна мить вартує душі[10]?

— Ходімо, — сказав я, кинув банку з-під пива у смітник і взяв Джулію за руку. — Пройдімося.

— Куди? — спитала дівчина, коли я звівся на ноги.

— До чарівної країни. У королівство «колись давно». Едем. Ну, ходімо!

Сміючись, Джулія дозволила мені повести її вздовж пляжу, туди, де він звужувався через дамбу, що тіснила його до моря. Шляхетний місяць жовтів у небі, а море ніби виспівувало мою улюблену пісню.

Тримаючись за руки, ми гуляли вздовж кручі, а потім крутий поворот повів нас убік від піску. Я шукав високу та вузьку печеру, що мала ось-ось з’явитися...

— Печера, — оголосив я через секунду. — Ходімо до неї.

— Там же темно!

— От і чудово, — сказав я, і ми ввійшли.

Місячне світло прослизнуло за нами кроків на шість. Однак я встиг помітити поворот ліворуч.

— Сюди, — вказав я.

— Там так темно!

— Авжеж. Тримайся за мене, ще трохи. Усе буде добре.

Ми ступили кроків п’ятнадцять-двадцять і побачили десь праворуч слабенький промінчик світла. Я повів Джулію у тому напрямку, і поки ми йшли, навколо все світлішало й світлішало.

— Ми заблукаємо, — тихо промовила вона.

— Такого ще ніколи не траплялося, — відповів я.

Усе надовкола продовжувало вияснюватися. Був іще один поворот, і ми, проминувши останній коридор, вийшли біля підніжжя гори перед низеньким лісом. Над деревами здіймалося ранкове сонце. Джулія застигла на місці, її блакитні очі розширилися.

— Це ж день!

— Tempus fugit[11], — відказав я. — Ходімо.

Деякий час ми йшли лісом, наслухаючи пташок та вітерець — темноволоса Джулія та я. Я вів її крізь каньйон із різнокольоровим камінням і травою, повз струмочок, що впадав у річку.

Ми пройшли берегом до місця, де раптово розчахнулася прірва, в яку, виблискуючи веселками і туманами, пірнала річка. З того місця ми побачили величну долину, що розкинулася внизу. Було там сповнене шпилями та куполами, кришталем і сяйвом місто, оповите серпанком ранкового туману.

— Де ми? — запитала Джулія.

— Просто повернули за ріг, — відказав я. — Ходімо.

Я повів її ліворуч, а тоді стежкою вниз, що вивела нас до скель за каскадами води. Тіні та діамантові намистинки... ревіння, що межує із