Клаудіо Лаґомарсіні - По тих, хто вижив, стрілятимемо знову, Клаудіо Лаґомарсіні

Вейнові дуже хочеться, аби ми були великою, дружною родиною, як то водилося раніше за дідів-прадідів. Але моїй мамі таке не дуже до вподоби, особливо коли йдеться про життя разом із його дітьми. Дієґо й Рамона (останнім часом тільки Рамона) навідуються до нас щонайбільше раз чи двічі на тиждень. Решту часу живуть із матір’ю.

Нічого не поробиш: Сучасної Великої Дружної Родини з нас не вийшло. Це можна помітити з численних дрібниць, які, коли вірити народній мудрості, є найважливішими. Візьмемо для прикладу сніданок. Вейн уже з десяток разів повторював, що його нудить (так і сказав: нудить!) від думки, що ми снідаємо, не почистивши зранку зуби. Адже вони спершу чистять зуби і тільки потім сідають за стіл. Як на мене, розумніше робити, як ми, тобто чистити їх після сніданку, перш ніж вийти з дому. А не так, як вони, потім цілий день ходити з не чищеними після сніданку зубами. Звісно, нічого страшного, адже багато хто так і робить, коли снідає у барі, по дорозі до школи чи на роботу. Саме тому у стоматологів грошей кури не клюють. Але це не має значення. Найважливіше, якщо послухати Вейна, — не снідати, коли в роті «каша з нічних мікробів і слини» (його вираз!), яку потім ковтаєш разом із печивом.

Чищення зубів до і після сніданку як третій варіант дій, здається, у нашій домівці нікому не спадає на думку, а я завбачливо тримаю язика за зубами, аби не втручатися у цю запеклу суперечку щодо культури й гігієни.

Мене особисто дратує до нестями інша річ: музика телефонного виклику на мобільному Рамони. Як я вже писав, Рамона зустрічається з отим співаком, Філіпо. Мене, якщо говорити по правді, верне від музики «Марлен», а від їхнього кавер-гурту — і казати нічого. Коли сидиш зранку за столом з іще напівзаплющеними очима і медитуєш над кухлем з кавою, а тут тобі врубають солодкаво-приторні акорди «Чорної душі». Після короткого інструментального вступу лунає пронизливе верещання співака, з якого ледве вдається зрозуміти повторюване без упину «чорна душа, чорна душа». Коли Філіпо співає, він якось кумедно вимовляє всі голосні: Чееернааа диииишаааа. Рамона, схоже, навмисно не відповідає відразу, чекає кілька секунд, щоб усі поглухли від отого виття її неповторного Філіпо. А оскільки Вейн заборонив їй підводитися з-за столу під час їжі з родиною (коли матиме вісімнадцять років, зможе робити, як їй заманеться!), вона відповідає на дзвінок у нашій присутності. Зазвичай Філіпо завжди телефонує їй перед школою, щоб побажати гарного дня. І починається обмін солоденькими словечками. Доводиться всім вислуховувати її збентежене вуркотіння разом з його люб’язностями, спотвореними телефонним зв’язком. Можливо, Філіпо мені б навіть сподобався, якби не псував сніданки та решту прийомів їжі своєю «Чорною душею».

**

Ми з Дієґо вдаємо, що не помічаємо одне одного. Він жодного разу не насмілився запропонувати мені наркоту, якою торгує в школі. Але коли приходив до нас останнього разу, поки Вейн був на горóді, а мама куховарила, то зазирнув до моєї кімнати. Покрутив головешкою праворуч, ліворуч, щоб пересвідчитися, що в коридорі нікого немає, чим ляснув себе пару разів по пиці довгим дредом — єдиним, що залишився від розкішної растаманської шевелюри, яку довелося обрізати відповідно до нових модних віянь.

— Ти все вчишся, як скажений, — звернувся до мене, — не хочеш спробувати чогось для підмоги?

Тепер, коли сп’яніння растафаріанством у нього остаточно вивітрилося, він, якщо я зробив правильний висновок, став прибічником естетики гіп-гопу: толстовки XXL з капюшоном або адідасівські мастерки взимку, майки влітку, кросівки для баскету, хоча в баскет він не грає, ланцюжки на шиї. Хоче зробити собі татуювання з Тупаком[7], якщо той не вийде з моди, але поки що відклав до вісімнадцятиліття (вже через кілька місяців, нарешті!), разом із цілою низкою подорожей та химерних задумок. А ще отой його єдиний дредлок, що тягнеться від тім’ячка на черепі й теліпається навсібіч. Коли ми сідаємо за стіл, він його закручує у щось на кшталт ґульки і защіпає «крабиком».

— Якої ще підмоги?

Він витягує з кишені коробочку і відкриває у мене під носом. Всередині — три сіруваті піґулки.

— Ти не думай, нічого такого! — поспішає запевнити, як тільки бачить, що мої брови загрозливо поповзли догори. — Це просто збуджувальне, щоб не спати вночі. Можу запропонувати тобі всі три за особливою знижкою, лише для тебе, — всього за десять євро.

Я криво демонструю свою ангельську посмішку, що для мене означає «дякую», а він, мабуть, розуміє її по-своєму: як збентеженість через згадку про гроші, зважаючи на те, що ми з ним — майже родичі.

— До столу-у! — кричить мати з кухні громовим голосом портового докера.

Дієґо бере одну піґулку і кладе мені на стіл:

— Ось, тримай у подарунок. Але за наступні ти мені заплатиш, домовилися?

Ту піґулку я викинув в унітаз. Мушу признатися, що у мене виникла спокуса підсунути її Вейнові, аби той зна­йшов її ніби випадково. Щоб знав: поки він там вдає із себе агронома-самоучку, а мати пере йому труси, отой його синок-чемпіон поширює наркотики прямо в них удома. Та врешті махнув рукою. Вирішив, що Вейн із його вдачею все одно переверне, як йому заманеться, або видасть щось зі свого звичного парадоксального репертуару.

— Мій син — підприємець, — напевно, сказав би він. — Весь у мене. Є дурні, які травлять себе отим дурманом, а він — як санітар, обхитує їх, допомагає людству позбутися тих мерзотників, очистити світ від лайна.

Обхитати — то один з основних принципів Вейна. Озна­чає, за великим рахунком, обхитрити когось, обдурити противника, а ще краще — так усе обернути, щоб той бідолаха гадав, що справжній переможець — він.

Якщо задуматися, то більшість вдалих справ Вейна, якими він так пишається, полягає у тому, щоб обхитати інших. Коли мої батьки розлучилися і ми перебралися жити до будинку поряд із бабциним, усіма справами займався Вейн: стежив за роботами, розмовляв із виконробом, збирав документи, адже краще за нього цього б ніхто не зробив. Саме Вейн домовлявся з ремонтною бригадою про кошторис, додавав якісь пункти і викреслював інші, непотрібні. За його словами, виконроб хотів нас обхитрити, а тому Вейнові довелося обхитати його. Хотів, щоб ми заплатили сотню там, де вистачило б сімдесяти. А Вейн дав йому сто десять там, де робіт було на сто п’ятдесят. Купа дрібниць, незначних деталей і доробок, яких той йолоп виконроб навіть не помітив. От Вейн,