Марина Сніжна - Темна Академія, Марина Сніжна

Глава 1.2

Не знаю, скільки я йшла так проїжджим трактом, роздмухуючи в собі бойовий дух. Валіза сильно відтягувала руку, хоча я й поклала в неї лише найнеобхідніше.

Пригадала розповідь зеленоокого мерзотника, коли він розливався солов’єм перед нами з Парнісою. Нібито у світах світлих ельфів вигадали особливі пояси, які мають властивість розтягувати матерію. У тих поясах можна носити купу речей, не обтяжуючи себе звичайними валізами. Але їх могли собі дозволити лише дуже багаті люди. У родині Парніси, хоч вони й аристократи, з грошима завжди були проблеми. Надто марнотратним був її голова – лорд Тіар Медлент. Так от, мій злий рок, від якого, власне, я тепер і тікаю, обіцяв подарувати такі ось пояси нам обом: мені і Парнісі. Я тоді з обуренням відкинула його пропозицію – не варто порядній дівчині приймати такі щедрі подарунки від стороннього чоловіка. А тепер той поясок ой як би знадобився!

Перед очима постало смагляве, дуже привабливе обличчя зеленоокого мерзотника з трохи хижим носом і пронизливим поглядом. Здригнувшись, я вирішила, що краще руку собі відірву, тягаючи сумки, ніж прийму від нього хоч щось.

Дві постаті виросли з найближчих придорожніх кущів так різко, що спочатку я застигла. Оцінивши свої шанси в порівнянні з орками, які глумливо скалили огидні фізіономії, я різко крутнулася на місці і побігла.

Справедливо поміркувавши, що зараз життя та честь дорожчі за майно, валізу кинула майже відразу. У мене і без неї шансів втекти небагато. Може, спокусяться на сумку і відстануть? Я швидко озирнулася через плече. Оркам вистачило кілька хвилин, щоб відкрити валізу і, переконавшись, що крім нікому непотрібного мотлоху там нічого немає, покинути її там же, де й взяли. А потім вони погналися за мною, величезними кроками скорочуючи відстань із блискавичною швидкістю.

Демони їх забери! Я ще ніколи не бігла так швидко. Мої бідні ніжки, не привчені до таких випробувань, буквально горіли. Але не час зараз було думати про такі дрібниці. Я проклинала все на світі, а себе найбільше за злочинну безтурботність! Ні, ну я дійсно вважала, що самотній дівчині глухої ночі на дорозі ніщо не загрожує?

Згадала слова візника і запізно зрозуміла, що треба було погодитись на його пропозицію. Він же не вперше тут їздить. Вочевидь знає, що розбійники можуть напасти! Інакше, як ідіоткою, я себе зараз назвати просто не могла! Втекла, називається, з вогню та в полум’я!

У пам'яті охоче спливли історії, які крадькома розповідали слуги. Про те, які охочі орки до молодих дівчат і яку силу мають. Про збезчещених цими гадами жінок ходила не одна моторошна історія. І ось тепер це чекає на мене саму! Тут до мага-провісника ходити не треба! А у мене навіть самої кепської зброї немає. Якщо, звісно, не брати до уваги пилки для нігтів. Але й та у сумці залишилася!

Позаду чулося важке дихання і тупіт ніг переслідувачів. Зважаючи на те, що звуки посилювалися, орки наздоганяли!

З губ зірвався відчайдушний вигук:

– Гей, у мене нічого немає, чуєте?! Я звичайна служниця!

– Так уже й нічого! – почулося іржання одного з них.

– Дещо точно є! – вторив йому другий.

– Сволоти! Тролля відрижка! Гоблінські дупи! – лаялася я, вже майже не розуміючи, що взагалі плету.

Усвідомивши, що від цього тільки швидше задихаюся, замовкла і помчала з останніх сил на вже позамежній для себе швидкості.

Відчула, як чиясь рука майже схопила за плече, але зісковзнула.

– А-а-а-а! – кричала я, повністю втративши контроль над собою. – Допоможіть! Рятуйте! Вбивають! Гвалтують!

Позаду почувся новий вибух дружного реготу. Поняття не маю, як один із орків раптом опинився попереду, перекриваючи мені дорогу. Розставив руки, явно маючи намір спіймати мене. Я ледве встигла загальмувати і ухилитися. А позаду вже наближався другий. Трольська дупа! Що ж робити?

Серце билося, як у сполошеного зайця. Дихання зі свистом виривалося з легень, що вже ледве справлялися. Я навіть говорити не могла зараз, важко дихаючи і з жахом дивлячись на дві постаті, що тепер неспішно наближалися.

– Дивись, яка солоденька дівчинка до нас потрапила! – широко скалився один. – А ти ще йти не хотів. Мовляв, ніч холодна, краще вдома посидіти.

– Ага, заради такої лялечки можна і померзнути! – реготнув другий. – Йди-но сюди, маленька. Не бійся, не образимо. Тільки приємно зробимо!

– Один одному приємно зробіть, виродки! – зриваючи голос, крикнула я, про що одразу ж пошкодувала.

В очах орків спалахнули злі вогники. Ну ось чого я маму не слухала?! Всі мої біди від язика мого нестримного! Не вмію я його, коли треба, за зубами тримати. Для орків будь-який натяк на нетрадиційні відносини між чоловіками – тяжка образа. І я це чудово знала, тому й ляпнула. Образити поболючіше хотіла, дурна! Знайшла час та місце!

– А ось це ти дарма сказала, дівчинко, – озвучив мої власні думки перший орк.

– Точно, – погодився з ним другий.

Наступної миті з моєї голови збили капелюшок, який і так тримався на чесному слові та майже розв’язаних стрічках. Величезна лапа першого орка схопила за волосся і потягла на себе так, що я ледь без скальпу не залишилася.

Зойкнувши, я мимоволі впала в огидні обійми. Як же тхнуло від цього здорованя! Звірячим потом, прогорклим салом і застарілим перегаром. Мене мало не вивернуло. Долоні, більші за мої власні чи не втричі, вже по-господарськи нишпорили під плащем, відшукуючи шнурівку корсажа. А я навіть смикнутися не могла – від найменшого руху волосся погрожувало відокремитися від голови. Могла тільки кричати і посилати нові прокляття на адресу ґвалтівників:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍