Йон Колфер - Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер

і не було.

Кахартез зняв свого офіційного капелюха. Потре­би дотримуватися протоколу більше не було.

 — Що це означає для нашого Народу?

— Важко сказати. Є найкращий і найгірший сце­нарії. Наш таємний гість міг дізнатися про нас усе, що хотів, і тепер може зробити з нашою цивіліза­цією що завгодно.

— А найкращий сценарій?

Фоулі зітхнув.

— Це і був найкращий сценарій.

Командир Рут викликав Холлі до свого офісу. Кімната просякла сигарним димом, незважаючи на очищувач, умонтований над столом. Фоулі уже був там, його пальці бігали по клавіатурі командира.

— Сигнал виходив із якогось місця в Лондоні,— сказав кентавр.— Ми про нього дізналися, тому що саме цієї миті я випадково глянув на монітор.— Він упав на клавіатуру і потрусив головою.— Неймовір­но. Якась нова гібридна технологія. Дуже схожа на нашу іонну систему, але не ідентична — на волоску від нашої.

— Зараз не важливо, як саме,— сказав Рут.— Мене більше непокоїть, хто.

— Що я можу зробити, сер? — запитала Холлі.

Рут підвівся і підійшов до мапи Лондона на плаз­мовому моніторі.

— Я хочу, щоб ти підписала пропуск, вирушила нагору і чекала. Якщо нас знову запеленгують, мені потрібен хтось для швидких дій. Цю штуку записати ми не можемо, але стежитимемо за сигналом. Щой­но він з’явиться на екрані, ми вишлемо тобі коорди­нати, і ти зможеш провести розслідування.

Холлі кивнула.

— Коли найближче виверження?

Виверженням вони називали сплески магми, яки­ми офіцери Рекону користувалися, щоб у титановому транспортері потрапити на поверхню землі. Пілоти транспортерів казали, що вони «катаються на магмі».

— Тут нам не пощастило,— відповів Фоулі.— Найближчі кілька днів нічого не намічається. Дове­деться тобі летіти туристичним транспортером.

— А ізоляція?

— Я підключив живлення до Стоунхенджу і на­ших найближчих баз. Доведеться ризикнути. Ти по­винна летіти на поверхню, ми маємо лишатися на зв’язку. Від цього залежить майбутнє нашої цивілі­зації.

Холлі відчула, як їй на плечі впав важкий тягар відповідальності. Щось оте, від чого «залежить май­бутнє нашої цивілізації», останнім часом трапляєть­ся частіше і частіше.

ГЛАВА 3: НА КРИЗІ

Ан Фан», Найтсбрідж

ВИБУХ Батлерової звукової гранати зніс двері кухні, розкидав металеве приладдя, немов то була суха трава. Акваріум розбився, і все, що від нього лишилося,— калюжа, уламки плексигласу і здивовані омари. Вони повзали серед цього безладу з піднятими клішнями. Працівники ресторану лежали на підлозі, зв’язані й мокрі, але живі. Батлер їх не звільнив. Істерика йому зараз не потрібна. Розбереться з ними пізніше, коли загрозу буде нейтралізовано.

Старенька ворухнулася, сіпнулася в бік дверей. Дворецький перевірив її зіниці. Під лобом, не сфо­кусовані. Безпечна. Але все одно револьвер у жінки забрав. Зайва обережність не завадить. Сьогодні це правило знову підтвердилося. Якби мадам Ко поба­чила, що сьогодні сталося, вона власноруч би вивела його тату про закінчення курсу.

 Кімната була чистою, але охоронця все одно щось турбувало. Військова інтуїція не давала йому спо­кою, колола, як зламана кістка. Батлер знову при­гадав мадам Ко, свого сенсея з Академії. Головна функція охоронця — захищати свого начальника. Начальника не можна пристрелити, якщо ви закри­ваєте його собою. Мадам Ко завжди називала пра­цедавця начальником. Бо з начальником: у дружні стосунки не вступають.

Цікаво, чому на думку спало саме це правило? Чому саме воно, з кількох сотень, які мадам Ко на­магалася запхати йому в голову? Власне, це очевид­но. Він порушив перше правило особистого захисту, залишивши свого начальника незахищеним. Прави­ло друге: Не розвивати до начальника емоційну при­хильність. Тут він теж облажався. Він так прив’я­зався до Артеміса, що це почало впливати на його спостережливість.

Він так і бачив перед собою мадам Ко, нічим не примітну жінку в костюмі хакі, що для всього світу була лише звичайною японською домогосподаркою. Але скільки домогосподарок цієї національності мо­жуть так швидко нанести удар, що аж повітря свис­тить? Ти зганьбив себе, Батлере. Зганьбив своє ім’я. Краще б уже ти пішов чоботи латати. Твого на­чальника уже нейтралізували.

Батлер рухався немов уві сні. Повітря наче утри­мувало його, не давало бігти до дверей кухні. Він знав: щось має статися. Арно Блант — професіонал. Може, й пихатий — цей гріх часто трапляється серед охоронців,— але все одно професіонал. Такі ніколи не забувають про вушні тампони, якщо існує ймо­вірність стрілянини.

Під ногами сковзали кахлі, але Батлер знав, як із цим упоратись: він нахилився вперед і поставив гу­мові підошви чобіт трохи під кутом. Його непошко­джені барабанні перетинки зловили вібрації з боку залу. Розмова. Артеміс до когось звертався. Арно Блант, хто ж іще. Уже пізно.

Батлер проскочив через службові двері зі швид­кістю, якій би позаздрили олімпійські чемпіони. Мозок почав прораховувати варіанти, щойно очі побачили картину: Блант вистрілив. Тут уже нічого не можна було вдіяти. Лишалася єдина можливість. І Батлер ухопився за неї без жодних вагань.

У правій руці Блант тримав пістолета з глушни­ком.

— Ти перший,— сказав він хлопцеві.— Мавпа після тебе.

Арно Блант підняв пістолета, прицілився і вистрі­лив.

Просто з повітря матеріалізувався Батлер. Здава­лося, він заповнив собою цілу кімнату, кинувся на­зустріч кулі. Якби він був трохи далі, кевлар, із якого був зроблений його бронежилет, витримав би, але Блант вистрілив майже в упор, тож куля з тефлоно­вим покриттям пройшла крізь бронежилет, як роз­жарена кочерга крізь сніг. І увійшла в груди Батлера лише на сантиметр нижче серця. Рана була смер­тельною. І поруч не було капітана Шорт, яка могла б зцілити його своєю магією.

Інерція самого Батлера у поєднанні із силою кулі кинула його на Артеміса, й обидва завалилися на візок із десертами. Хлопця майже не було видно, з-під тіла охоронця виглядав лише носок одного че­ревика.

Дихання у дворецького стало поверхневим, очі затуманилися. Але він іще був живий. Мозок вироб­ляв електричні сигнали, і в голові крутилася одна- єдина думка: захистити начальника.

Арно Блант охнув від несподіванки, і Батлер ви­пустив на звук шість куль. Результатом пострілів він був би розчарований, якби побачив. Але одна куля знайшла собі ціль і зачепила Блантову скроню. Той одразу втратив свідомість. Струс мозку гарантовано. Арно Блант приєднався до інших членів своєї коман­ди, що лежали на підлозі.

Більше нічого не можна було зробити. Артеміс або лишився живий, або ні. Якщо ні, то Батлер усе одно не зміг би виконати умови свого контракту. Усвідомлення цього принесло йому неймовірний спокій. Більше ніякої відповідальності. Можна жити лише своїм життям, нехай його і лишилося кілька секунд. І до того