Станіслав Вінценз - На високій полонині. Книга 1. Правда старовіку, Станіслав Вінценз

коровам під ноги коци, щоб ті вибрели з заметів. Вони теж, хоч і не є прикутими до хат «домувальниками», аж ніяк не є кочівниками. Бо так собі там далеко на горі вимріюють, відновлюють і очищають хату, сусідів, родину, товаришів та дівчат, навіть телят і лошат, які лишилися вдома, так собі все це вимальовують, як найкращий маляр із Косова або Річки. Щоправда, маляр любить украсти чи ногу, чи руку, чи плечі, а коли його ганять, то викручується, що того не видно, бо щось його затуляє. А тим самотнім із зимарок образ повертається з усіх боків і крутиться, як світ на дарабі під Сокільською скалою. Вони постійно снять, і так, як молодий пес уві сні то радісно загавкає, ніби ось-ось дожене і вхопить зайця, а то потім нараз застогне болісно, наче заєць утік від нього в останню мить, так і в тих із зимарок туга то весело загавкає, то заскавулить.

Тіні чаїлися, скрадалися, прямували дорогою, а освітлені сонцем місця втікали. Тому похід приспішився, а люди розходилися з Чердака. Лагідне, поблажливе, ґречне сонце, що схилялося до Чорногори, ще раз поблагословило розлучіння. Не один пастух озирався, після чого повертався на дорозі всім тілом і кланявся у пояс. Либонь, не один бурмотів молитву так чи інакше: «Сонечко святе, лице Господнє, Ви є ґазда світовий, ватаг досконалий, а нас зносите-терпите віддавна й донині. З темряви виведіть, убережіть і слава Вам. Амінь».

Поки Фока був зайнятий запрошуванням і частуванням, його коні-товариші стояли, променеподібно прив’язані довкола Чердака, високо над глибочінню бурливого Бистреця. А дорогою саме проходило ще стадо коней, що поверталися з полонини. (Слід пам’ятати, що ще на початку вісімдесятих років минулого століття у самому тільки Жаб’ї було більше коней, ніж у новіші часи в цілому повіті). Коні у стаді йшли до того рівно, розважно, майже як у запрягу. Тільки лошата, найбільш неслухняні з усього молодняка, як завжди, відставали й розбігалися. Проте щойно коні з громади зачули чужих коней коло Чердака, грімко заіржали цілим стадом, і їм відразу відповідали коні від Чердака. Певне, у гірських конях, як і в людях, закладена туга за собі подібними, які не поряд. Тому на гірських ярмарках, коли приводять багато коней із найдальших закутків, де перед тим вони паслися самі, цілий день лунає такий грім, якого, мабуть, не почуєш на жодних інших торговицях. Думаєш мимоволі, що саме тому в нас ототожнюють грім із конем у приповідках і загадках, як-от: «Кінь білобокий забрів у Дунай глибокий, як заіржав, увесь світ пізнав». Але кажуть також, що кінський рай на землі на тому самому держиться, що й людський: рай, допоки здалека, а зблизька б’ються і кусаються. Тому люди поспішно вибігали з Чердака, щоб відігнати коней зі стада, які рвалися до коней прив’язаних, аби втамована кінська жага не зашкодила ні жадаючим, ні жаданим.

Щоб наблизити той кінський світ, ведучи сьогодні до далекої країни своїх і чужих, не лише тих, котрі зміряли колись її плаї, але й тих, котрі про неї ледь чули, не вдихали запахів ні живиці, ні диму, не чули грому стада кінських грудей, покажемо найголовнішого провідника – коня. Бо про давню Верховину кажуть: «Ліс, гуцул і кінь». Ліс беріг, гуцул прямував поперед себе, а кінь провадив. І який кінь!

Прекрасні та шляхетні племена чи людські спільноти значною мірою, так нам принаймні здається, є неочікуваним сплавом протилежностей або віддалених відмінностей, начеб дітьми якогось чудесного випадку. Так само прекрасна й дужа порода гуцульських коней видається нам витвором цих чудодійних божих штукарів, які орудують у природі, що їх ми через незнання називаємо «випадками». Які ж різні якості вона в собі поєднує. З одного боку, несподівану міць, мускулистість і силу, з іншого – танцювальну зграбність, майже акробатичну, розсудливість, витончену обережність у вивченні небезпек місцевості, а ще вогонь і неприборкану лють дикого мустанга, який може атакувати навіть грізного ворога, стаючи дибки, то б’є передніми ногами, то брикає задніми. І лагідність приховано чулих, сповнених самопожертви очей, які наче посміхаються вибачливо.

Ще дитиною я, бувало, мріяв про те, щоб стати конем: таким спокійним, ласкавим рябим конем, чиї білі плями снігом вирізняються на контрастних брунатних або чорних. Або таким гордовитим вороним, з буйною гривою, який із радісним іржанням щохвилини, мов циркач, то стає на диби, то знову пустотливо брикає ногами в повітрі. Перескакує паркани один за одним, але коли треба – я сам це бачив, – ступає обережно, крок за кроком, по гнилій, слизький дошці над урвищем високо понад спіненою безоднею. Або ніжним буланим з білою гривою із ледь помітними жилками та крапочками. Таким чулим, розпещеним, нервовим, як поштива панночка. Він витягає шию, мов лебідь, боязко дивиться вперед, тремтячи всім тілом, але навдивовижу сміливий у бігові й галопі. Я мріяв про це, як про справжнє щастя: це ж просто втілення краси – бути конем.

Серед коней здобув я кілька вірних і чуйних друзів. Були ще й інші, гідні подиву кінські істоти, про дружбу з якими я навіть мріяти не смів, тільки мовчки захоплювався їхньою прекрасною гідністю, чудовою поезією руху та ритму, що жила у кожному тілі. А потім – коли став парубком – уже просто хотів їх оспівувати, і приязнь свою переніс на всіх коней, намагався розгадати душу, характер і долю кожного коня, якого стрічав.

У багатьох музичних творах відчував я ритм і красу коней: вир бою, гонитву стада розлогими полонинами, сутичку з вовком; а ще ритм тихої ходи м’яким, порослим травою плаєм, ритм водопою і купання, спокійний ритм нічної паші та затишне тепло стайні. Тому згодом я з жалем став розуміти, як багато різних тонкощів потрібно, щоб передати поезію коня.

З піснею про коня – доброго, вірного, сміливого і надійного, але водночас гордого, дуже вразливого, бо по-справжньому він ніколи не був об’їждженим, про коня-проводиря, коня-охоронця належить починати опис Верховини та її старожитності. Є така пісня, стара різдвяна коляда, що її співають на переломі року, коли обновляється світ:

Що то за один, що дитя пестує,

Вушком золотим серця шепіт чує?

Дивиться у звізди і зі звізд міркує,

А в скелях пороги копитом він кує,

Над снігами гейби полум’я зліта

І хвостом сріблястим слід свій заміта?

Де гуцул, там і кінь, немає гуцула, не було б людини в горах, у чорних пущах і на золотих кичерах полонинських, коли б не кінь. Долати