Міша Селимович - Фортеця, Міша Селимович

І тоді захищає людину від усяких дурниць. Світ нехай собі валиться, а ти сидиш непорушно й витріщаєш очі у воду. Найбільша мудрість у житті в тому, щоб знайти справжню дурість. Якби влада була розумна, то наказала б усім: вудки в руки і гайда на річку, ловіть рибу! Не було б ні бунтів, ні безпорядків. Кажу тобі: лови рибу, Ахмете Шáбо!

— Я не збираюся бунтувати, і мені не потрібна ніяка дурість. Я спокійний, як бачиш.

— Аж надто. І цього боюся. Боюся, що буде, коли ти прокинешся. Лови рибу, Ахмете Шáбо!

Я сміявся з того, бо мені здавалося, що він жартує. Уже потім я згадав, що він з підозрою ставиться до всього, що не вкладається в правило й закон, через те йому не подобалося й моє усамітнення. Самота породжує думку, думка — незадоволення, незадоволення — бунт.

Я був далекий від думки про бунт; я тільки ліниво мріяв.

Одного дня Мула Ібрагім сказав мені, що в контору прийдуть родичі імама з села Жупчі, — цієї ночі імама та ще двох селян було задушено у фортеці, бо жупчани відмовилися платити воєнну допомогу. Родичі примчали рятувати їх, але закон був швидший, ніж піклування родичів. Сьогодні вони довідалися про те, що сталося, і писатимуть прохання, щоб їм видали тіла. Я маю скласти це прохання.

— Чому їх стратили?

— Чому? Питає мене, чому!

Уперше, відколи ми разом, я бачив його стривоженим. Голос у нього був тихий, але тремтячий і хрипло-низький, мовби його давило збудження.

— Що хочеш, щоб я тобі сказав? Он скільки людей побили на війні, а ти питаєш, чому стратили імама й двох селян із Жупчі! Лови рибу, Ахмете Шáбо!

Мула Ібрагім вийшов на вулицю, а я стурбовано дивився йому вслід: збуджений, він міг натворити такого, що потім важко буде виправити.

Скільки ж різних людей у цьому чоловікові?

Жупчани прийшли всі гуртом: дружина імама й дружина одного селянина (друга має ось-ось родити, як сказали мені, наче виправдовуючись), брати, сини, родичі. Вони стояли в тісній конторі один біля одного, юрмою, розгублені, але не голосили, не плакали, на моє щастя й велике здивування. Вони чули, що сталося, почав розповідати імамів брат, і тепер просять видати їм тіла мертвих, щоб поховати їх у Жупчі, там уся їхня рідня. Хотіли б, щоб це було якнайшвидше, завтра, бо нема чого зволікати, все одно вони мертві, у фортеці більше не потрібні, та й негаразд довго тримати мерців непохованими — засмердяться. Вони вже дістали труни, приїхали возами, то завтра вранці, якщо це якось можна, подалися б і назад у село, — спішно їм, бо багато роботи вдома, літо, треба з усім упоратися, і так багато часу доведеться згаяти.

Я сидів скам'янілий, приголомшений більше їхньою спокійною розповіддю, ніж самим нещастям.

— Чому не пишеш, ефенді?[5]

Я ледве спромігся поворушити рукою, щоб докінчити прохання.

Хай йому всячина, життя набагато важче, ніж я думав.

Мула Ібрагім повернувся з якимись згортками.

— Усе готове?

Він назвав їм ціну, взяв плату, і жупчани вийшли, застрягаючи в дверях.

Я дивився їм услід.

— Ніхто ані сльози не пустив, ані словом не поскаржився. Ніби все це їх не стосується.

— Найменше людина говорить, коли в неї найбільше горе. Та й звикли вони до страждань. Усе їх б'є: і небо, і земля, і люди. Допоможеш мені прибрати контору?

— Навіщо?

— Завтра султанів день народження. Тримай!

Я дивився на нього здивовано: що за жарт?

Але він не жартував. Серйозно робив несерйозну справу, увесь віддаючись їй, заповзятливо, майже розчулено.

Ножицями він вирізував з кольорового паперу півмісяць, зорі, стрічки, ми їх ліпили на шиби, на віконні рами, зводили небесне склепіння біля громадських убиралень, багато барвистих зірок і шпичастих півмісяців поначіплювали в писарському хліві, а у вікні виставили портрет Абдул-Гаміда з побажанням: «Хай бог збереже тебе для нас на довгі роки!» — і картину яничарського загону, який весело марширує на війну, а під ним напис: «Аллах подарував нам непереможне військо!»

Я прогнав від себе надокучливу думку, що й я був у тому непереможному війську, коли воно тікало через Дністер. Але що мені тепер до цього? Це ж не правда, а тільки свято.

Ми поставили свічки на лутці і, коли стемніло, засвітили їх та вийшли на вулицю подивитися.

Мула Ібрагім був у захопленні від усього:

— Але ж і гарно!

— Гарно!

— Ніхто більше не здогадається поставити яничар.

— Ніхто.

— А зірки? Як тобі місяць із зірками?

— Чудово.

Було жалюгідно, смішно, гидко. Не було б дивно, якби я заплакав або заскреготів зубами, а я сміявся і з товаришевого захоплення, і зі своєї огиди. Мене зовсім вибили з колії мовчазні селяни з Жупчі. Вони зараз сидять десь у великому чужому місті й чекають, коли їм повернуть тіла страчених, а я дивлюся на це мальоване чудо й сміюся, сміюся, сміюся. Сльози течуть у мене від сміху. Якщо перестану сміятися, залишатися тільки сльози.

— Перестань! — шепотів Мула Ібрагім, злякано озираючись. — Чого смієшся? Що тут смішного?

Не знаю, думав я, не знаю, що тут смішного і з чого я так сміюся.

Ми вбрали контору й запалили свічки під барвистими зірками й хвацьким султаном тому, що вбито імама і двох селян із Жупчі і що їхні родичі мовчки чекають у темряві ранку, щоб забрати мертвих із собою? Чи тому, що під Хотином загинули всі мої товариші? Чи тому, що перукар Саліх з Аліфаковця й досі чекає своїх синів?

Не знаю, чого я сміюся.

3. Щастя все-таки

Ішов я вулицями, без мети, нікуди, а опинився перед почорнілими стінами своєї хати, отже, ніде.

Невже кожне покоління повинно починати все з порожнього місця?

Ота мертва минувшина й мізерна теперішність, ті чорні руїни всього, що було, на яких не збираюся нічого будувати, все-таки в'яжуть мене із чимось. Із чим? Упізнаю колишнє місячне сяйво, подібне до того, що було в дитинстві, але зараз воно обманює, заливаючи сріблом згарище. Чи дививсь я на нього із своєї кімнати нагорі, якої тепер нема, чи, може, бачив його під хотинським замком, уявляючи, ніби я тут? Давно вже плутається в мені час і простір і я не знаю, ані де я, ані коли те сталося, про що думаю. Немає визначених меж, як у пустелі, як у небі, і спогади вільно переходять туди, де їм зручніше. Вони схожі на ті хмари, яким байдуже, де пливти, байдуже, коли з’явитися і коли