Борис Дмитрович Грінченко - Каторжна (збiрка), Борис Дмитрович Грінченко

з очей так і сиплеться жемчуг,

Дорогії блискучії перли,

А як стала тоді її мати

Забавляти, – вона засміялась,

І посипались в неї додолу

Запашні рясноцвітні троянди».

Здивувався князенко й до хати

Привертає і злазить з коня він,

Увіходить в убогую хату.

Батько й мати вклоняються низько,

А на лаві дівчатко маленьке.

Як уздріло воно, що багато

Все чужих уступило у хату,

Почало собі плакать дівчатко,

І як плаче – не сльози іллються,

А з очей так і сиплеться жемчуг,

Дорогії блискучії перли.

Здивувався князенко та й дуже

І схотілось йому пустувати[6]

(Сам він був ще хлоп’я невелике),

Став ще дужче дражнити дитину,

Щоб дивиться, як сиплеться жемчуг.

От і каже старий його дядько:

«Гей, небоже[7], покинь пустувати,

А забав лишень краще дитину,

І побачимо, що тоді буде».

На князенкові пояс був срібний,

Він ізняв його, дівчину бавить.

Перестала тут плакать дитина,

Зацікавилась поясом срібним,

Засміялася з радощів дзвінко,

І посипались в неї додолу

Запашні рясноцвітні троянди…

Здивувалися всі, хто не бачив,

А найбільш од усіх – то князенко;

А побавившись трохи у хаті,

Повернулися знову додому.

IV

І почав молодий той князенко

Все частіше в ліси виїздити,

Щоразу заїздить до дівчини.

Так минають літа помаленьку,

Став князенко вже парубком жвавим,

Стала Леся доросла дівчина,

Рушники вишиває орлами,

Собі посаг[8] готує у скриню…

Ох, і де вони й як умовлялись,

Умовлялися де та стрівались,

Не довідавсь ніхто б про те зроду,

Тільки ж доля і їх не минула:

Покохалися вдвох молодята…

V

От і мовить до діда князенко:

«Покохались ми з Лесею, діду,

То віддай же її ти за мене».

Похилив тоді голову батько:

«Не віддам, бо не буде вам щастя,

Князь не схоче, щоб взяв ти мужичку».

Відмовляє князенко старому:

«Не турбуйся ти, діду, про теє,

Я здобуду од батька дозволу».

Похилився старий головою:

«Ох, не знаю я, що і казати!

Чує серце моє, що неначе

Не без лиха обійдеться Лесі,

Дожида її горе велике,

Якщо дівчина піде за тебе,

Ти ж бо князь, а вона ж то мужичка!

Нехай краще зостанеться дома

Та мужичу роботу справляє».

Не послухавсь князенко старого…

VI

Просить дівчину Лесю князенко:

«Дай мені рушника, що ти шила,

Дай для батька, для князя, голубко!»

От дала той рушник йому Леся,

І поїхав князенко до батька,

Уклонивсь йому в ноги низенько,

Промовляє тоді йому слово:

«Ой, пожалуй мене, князю-батьку!

Одружитися хочу я чесно,

Хочу взяти я дівчину Лесю,

Що зросла у мужичій хатині».

Здивувавсь тоді князь і розсердивсь

І загніваний каже до сина:

«Чи забув, що князького ти роду?

Чи тобі ж та мужичку узяти?»

Промовляє князенко до батька:

«Ой пожалуй мене, князю-батьку!

Хоч дурний іще розум у мене,

Але ж думаю я, що немає

На всім світі такої дівчини,

Як моя та коханая Леся.

Та й не личком же дивним хорошим,

Не очима, як зорі, ясними –

Тим же дивна коханая Леся,

Що, як плаче, не сльози іллються,

А з очей так і сиплеться жемчуг,

Дорогії блискучії перли;

А як часом вона засміється,

Запашні процвітають троянди».

Здивувавсь тоді князь та і каже:

«То все добре, але ж того мало.

Може, й справді та дівчина гарна,

Але ж, може, вона ще лінива

І недбала тобі буде жінка».

Промовляє князенко до батька:

«Не лінива вона буде жінка,

Хоч сам, батьку, поглянь на роботу!»

І князенко рушник той виймає,

А рушник же той мудро пошитий:

Виногради повз край повилися,

Як живії, тремтять наче листям,

Посередині вишито рясно:

Розпростерли орли свої крила,

Мов летіти збираються зараз, –

Ох і дивне шиття в рушникові!..

Здивувався старий тоді батько,

Та і каже він зараз до сина:

«Коли ж так, то женися, мій сину!

Подивлюсь я на дівчину тільки,

Щоб самому впевнитись на очі».

VII

Та не довго князь-батько впевнявся:

Як побачив він дівчину Лесю,

То й звелів заручити їх зараз.

Перегодом[9] було і весілля,

А бучне[10] те весілля та пишне[11]…

А у князя жила у палаці

І стара, і поганая баба,

Одна пані з магнатів[12] пихатих,

І дочка була в неї вродлива.

І ще здавна гадала все баба

Одружити дочку ту з князенком.

Як побачила ж іншую справу,

Зашипіла, як гадина люта,

І сказала: «Не буде їм щастя,

Згине з світу мужичка проклята!»

Запрохали й її на весілля.

Як скінчився ж бенкет той весільний,

То пішла молода роздягатись,

І пішла тая баба із нею.

Як зосталася ж вдвох з молодою,

Роздягла молоду усю чисто,

Заховала багату одежу,

Ухопила ножа тоді люта,

Молодій повиймала геть очі

Й, бідолашну, її у сорочці

Геть прогнала з князького палацу,

А сама повернулась до князя,

Уклонилась низенько та й каже:

«Ох, і правду казав єси, князю,

Що не буде пуття із мужички,

Одурила вона усіх чисто,

Утекла в дорогому убранні, –

Мабуть, злото сподобалось дуже,

То вона його зараз і вкрала».

Засмутивсь тоді князь і всі гості,

Засмутився князенко ще дужче,

Полилися пекучії сльози.

От і каже князь-батько до сина:

«Не послухався спершу ти батька

І покрив єси соромом рід мій!

Що ж ти маєш тепер вже робити?

Не подоба тобі вдовувати,

І, не живши із жінкою вкупі,

Одружися ти з іншою, сину!

Повінчають нехай тебе знову

Хоч з дочкою цієї старої,

Щоб як-небудь сховати нам сором».

Одмовляє до батька князенко:

«Ой пожалуй мене, князю-батьку!

Я не вірю брехні цій і трохи,

Моя жінка не зрадила, батьку, –

Це страшне лиходійство вчинилось.

Я піду свою жінку шукати,

Чи живую, чи мертву – знайду я.

Лиходія ж тепер вже я знаю –

Дожида він хай лютої кари!»

По тім слові з палацу він вийшов.

VIII

Бідолашная ж Леся сліпая

Серед ночі блукає – шукає

Собі стежки до рідної хати,

Та сліпому дороги немає:

Не потрапить безщасна нікуди;

Як пішла, так і впала у яму,

А із ями їй вилізти ніяк.

І сидить вона й плаче там гірко,

А з очей в неї сиплеться жемчуг,

Дорогії блискучії перли…

Усю ніч там сиділа безщасна;

Як устало ж веселеє сонце,

То тоді проз[13] ту яму старенький

Дід ішов якийсь в драній свитині

І почув,