Артур Конан Дойль - Ґлорія Cкотт, Артур Конан Дойль

class="p1">Мій старий принцип розслідування полягає в тому, щоб виключити всі явно неможливі припущення. Тоді те, що залишається, і є істиною, якою б неправдоподібною вона не видавалася.

Міркував я приблизно так: зрозуміло, діадему віддали не ви. Отже, залишалися лише ваша небога або камеристка. Але якщо до викрадення причетні слуги, то чому ваш син погодився взяти провину на себе? Для такого припущення бракує підстав. Ви казали, що Артур закоханий у свою двоюрідну сестру. І мені стала зрозуміла причина його мовчання: він не хотів видавати Мері. Тоді я згадав, що ви застали її біля вікна й що вона втратила свідомість, побачивши діадему в руках Артура. Мої припущення перетворилися на впевненість.

Але хто ж її спільник? Певна річ, це міг бути лише її коханий. Лише під його впливом вона могла так легко забути, чим зобов’язана вам. Я знав, що ви не любите бувати в товаристві, а коло ваших знайомих обмежене. Але в їхньому числі є сер Джордж Бернвелл. Я й раніше чув про нього, як про особу вкрай легковажну щодо жінок. Либонь, це він стояв під вік­ном і лише в нього могли знайтися зниклі берили. Артур впізнав його, однак сер Джордж вважав, що він у безпеці, бо був упевнений, що ваш син і слова не скаже, щоб не скомпрометувати свою власну сім’ю.

Ну, а тепер елементарна логіка підкаже вам, що я зробив. Переодягнувшись волоцюгою, я подався до сера Джорджа. Мені вдалося заприятелювати з його лакеєм, котрий повідомив, що його господар напередодні десь розбив голову до крові. За шість шилінгів мені вдалося роздобути в нього старі черевики сера Джорджа, з якими я вирушив у Стритем і переконався, що черевики точно відповідають слідам на снігу.

— Учора ввечері я бачив якогось волоцюгу на стежці, — згадав містер Голдер.

— Саме так, це був я. Я збагнув, що сер Джордж у моїх руках. Довелося проявити всю тактовність, аби успішно завершити справу й уникнути розголосу. Цей хитрий негідник розумів, наскільки зв’язані в нас руки.

Повернувшись додому, я переодягнувся й навідав сера Джорджа. Спочатку він, звісно, все заперечував, але коли я розповів у подробицях, що сталося тієї ночі, він почав погрожувати мені й навіть схопив ціпок, що висів на стіні. Я знав, із ким маю справу, тому миттю притулив револьвер до його скроні. Аж тоді він схаменувся. Я оголосив йому, що ми згодні викупити камінці по тисячі фунтів за кожен. Тоді він уперше виявив ознаки смутку.

— Чорт забирай! Я вже віддав всі три камені за шістсот фунтів! — вигукнув він.

Пообіцявши серу Джорджу, що проти нього не порушать судове розслідування, я дізнався адресу скупника, поїхав туди й після довгого торгу викупив у нього камінці по тисячі фунтів кожен. Потім я вирушив до вашого сина, пояснив йому, що все гаразд, і до другої години ночі дістався додому після важкого робочого дня.

— Завдяки вам в Англії не вибухнув величезний скандал, — заявив банкір, підіймаючись із крісла. — Сер, мені бракує слів, аби висловити свою вдячність. Але ви переконаєтеся, що я не забуду того, що ви зробили для мене. Ваше мистецтво перевершує будь-яку фантазію. А зараз я поспішу до мого любого хлопчика й проситиму в нього вибачення за те, що так із ним повівся. Що ж стосується бідолахи Мері, то її вчинок глибоко вразив мене. Боюся, що навіть ви з вашим багатим досвідом не зможете знайти її.

— Можна з упевненістю сказати, — заперечив Голмс, — що вона зараз там, де й сер Джордж Бернвелл. Не сумніваюся також і в тому, що, яким би не був вчинок вашої племінниці, її дуже скоро покарають.

Блакитний карбункул

На третій день Різдва я зайшов до свого приятеля Шерлока Голмса, щоб привітати його зі святом. Він лежав на канапі в червоному халаті. Праворуч від нього розмістилися кілька люльок, набитих тютюном, а ліворуч — купа зім’ятих ранкових газет, які він, мабуть, тільки-но переглядав. Поруч із диваном стояло крісло, на його спинці висів дуже засмальцьований, жалюгідний повстяний капелюх, проді­рявлений у кількох місцях. Голмс, мабуть, дуже уважно вивчав цей головний убір, оскільки на сидінні крісла лежали пінцет і лупа.

— Ви зайняті, — зауважив я. — Боюся, що я вам заважаю.

— Анітрохи, — відповів детектив. — Я радий, що в мене є товариш, із котрим можна поговорити про результати моїх досліджень. Річ, як бачите, доволі пересічна. — Він вказав великим пальцем у бік старого капелюха. — Але з нею пов’язані деякі цікаві події, не позбавлені навіть певної повчальності.

Я сів у крісло й узявся гріти руки біля каміна, де потріскував вогонь. Був сильний мороз, вікна вкрилися щільними крижаними візерунками.

— Хоча цей капелюх здається дуже непоказним, він, мабуть, пов’язаний із якоюсь кривавою історією, — припустив я. — Вочевидь, він послужить ключем до розгадки якихось страшних таємниць, і завдяки йому вам вдасться викрити та покарати злочинця.

Шерлок Голмс усміхнувся.

— Ні, ні, — сказав він, — тут не злочин, а дуже незнач­ний, кумедний епізод, який будь-коли може статися в такій місцині, де чотири мільйони людей перебувають на площі в кілька квадратних миль. У такому колосальному людському вулику завжди можливі будь-які комбінації фактів, які, будучи надзвичайно загадковими, усе ж не таять у собі якихось злочинів. Нам уже доводилося стикатися з такими випадками.

— Ще б пак! — вигукнув я. — З останніх шести епізодів, які я описав, три не містили в собі нічого незаконного.

— Саме так. Не сумніваюся, що й цей дріб’язковий випадок виявиться настільки ж безневинним. Ви знаєте кур’єра Петерсона?

— Авжеж.

— Цей трофей належить йому.

— Тобто це його капелюх?

— Ні-ні, він його знайшов. Власник невідомий. Спробуйте поглянути на нього не як на старий мотлох, а як на серйозне завдання... Передусім розкажу вам, як цей капелюх потрапив сюди. Він з’явився першого дня Різдва разом із чудовою тлустою гускою, що зараз смажиться в Петерсона на кухні. Сталося це так. На Різдво, о четвертій годині ранку, Петерсон, чоловік, як ви знаєте, порядний, повертався з невеликого святкування додому вулицею Тотенгем-Корт-роуд. При світлі газового ліхтаря він зауважив, що перед ним, трохи хитаючись, іде якийсь індивід, високий на зріст, і несе на плечі білосніжну гуску. На розі Ґудж-стрит до незнайомця причепилися хулігани. Один із них збив із нього капелюх. Чоловік, захищаючись, замахнувся палицею та ненавмисно поцілив у вітрину крамниці, що опинилася в нього за спиною. Скло розлетілося на друзки. Петерсон кинувся вперед, аби захистити незнайомця, але нещасний, вражений тим, що розбив скло, як тільки побачив, що до нього біжить якийсь чоловік, покинув гуску, помчав щодуху й зник у лабіринті невеликих провулків, розкиданих позаду Тоттенгем-Корт-роуд. Петерсон був одягнений в уніформу, і це, мабуть, найбільше налякало втікача. Оскільки при появі Петерсона хулігани також розбіглися, кур’єр опинився на полі битви сам і виявився власником здобутку у вигляді цього пом’ятого капелюха та чудової різдвяної гуски...

— ...яку Петерсон, звісно, повернув незнайомцеві.

— Ось у цьому й полягає наша загадка, мій друже. Хто цей незнайомець і де живе? Правда, на маленькій картці, прив’язаній до лівої лапки