Кіндратій Давидович Татарішвілі - Мамелюк, Кіндратій Давидович Татарішвілі

— Що сталося? Що трапилося? Щойно мій хлопчик був зі мною! — кричав Тагуйя, підбігши до річки; та голос старого обірвався, коліна у нього затремтіли, і він упав.

Селяни кинулися в воду і з гиком попрямували до протилежного берега.

Через півгодини все село було на ногах. Зойки і голосіння жінок, собачий гавкіт і вигуки чоловіків злилися в оглушливий гамір. З іншого кінця селища долинув постріл з рушниці, потім другий, третій.

* * *

До заходу сонця залишалося небагато часу. З заходу відчутно повіяло прохолодою. На небі подекуди з’явилися хмари.

Невеликий двір Тагуйї Абедії був переповнений людьми. Біля кіптявої дерев’яної прибудови юрмилися жінки, періодично стрясаючи повітря плачем і зойками.

Чоловіки, майже всі старі, сиділи у дворі під яблунею. Вони з гнівом і гіркотою обговорювали те, що відбувалося.

Дружина Тагуйї, Мзеха, ніяк не могла заспокоїтися. Щоки її були подряпані до крові, вона розпачливо ридала. Жінки марно намагалися заспокоїти бідолашну.

— Мій синочок Хвича, синочок Хвича... Краще б ти викопав мені могилу! Куди бігти, де тебе шукати, хто допоможе твоїй нещасній матері?! — голосила відчайдушно жінка.

— Мзехо, Мзехо, заспокойся, голубонько. Адже ми поки не знаємо, які будуть вісті. Всі наші, у кого тільки є зброя, переслідують викрадачів. Та ще багато людей приєднається до них по дорозі. Тільки безбожник, позбавлений серця, міг скоїти такий злочин. Та не зуміє ж розбійник злетіти на небо! Неодмінно наздоженуть його і відіб’ють хлопчика, — втішала Мзеху гарно вдягнена жінка, мабуть, дружина якогось дворянина.

— Синку мій, Хвичо! Синку Хвичо, надіє моя! — голосив Тагуйя. Схрестивши руки на грудях, простоволосий, він безглуздо метушився по двору.

— Ось тобі і затишшя в країні! Певне, немає нам порятунку. Краще вже всім загинути разом! — сумно повторював лисий сивобородий селянин.

— Краще смерть, ніж таке собаче життя! — погодився інший.

— І навіщо в нас вселяють марні надії, — знову мовив лисий старий. — Нещодавно я побував у Нокалакеві, в палаці Тайї Батонішвілі. Там перебував тоді придворний Геріє. «Ну, як, Учардія, вам живеться?» — запитав він мене. «Е-ех, хіба наше існування можна назвати життям? Хапають, як курей, і продають до Туреччини... А він відповів: Ні, Учардіє, так було в минулому. А тепер у нас спокійно».

У палаці було десятка зо два селян, і всі чули слова Герії. «Даремно ви боїтеся, — запевняв він, — не тільки душу людську, а й козлиного вушка тепер не втратите. Дадіані й цар домовилися та поклялися на хресті й Євангелії, що не дозволять продавати невільників у Туреччину».

Всі ми, селяни, перехрестилися і дякували Всевишньому. «Будьте спокійні, не бійтеся нічого!» — мало не п’ять разів повторив нам Геріє.

— І це суща правда, клянусь життям мого пана, — хрипким голосом продовжував інший старий. — Вже другий Великдень минув відтоді, як наше село справді не втратило і козлиного вушка. А те, що сталося зараз, мабуть, викликане особистою ворожнечею.

— Хто і навіщо може ворогувати з нещасним Та­гуєю? Іншої такої добросердої і правдивої людини у нас, мабуть, і не знайдеш, — зауважив старий.

— Синку Хвичо, синку Хвичо, синку Хвичо!.. — долинали скорботні голосіння Тагуйї.

— А чи знає про викрадення князь? — запитав один із селян.

— Звісно!.. І дуже ображений. «Це знущання, — сказав він, — не тільки над Тагуєю, а й наді мною. Я не буду Вамехом, якщо не провчу викрадача!» Князь послав навздогін за розбійниками свого сина Таріела, — сказав лисий старий.

— Значить, надія ще не зовсім втрачена.

— Тагуйя, дорогий, підійди до мене, — співчутливо звернувся до старого лисий Учардія. — Не такий страшний чорт, як його малюють. Сам Таріел Батонішвілі переслідує лиходія, всі селяни, хто тільки спроможний, кинулися навздогін. Невже проклятий провалиться в пекло? Заспокойся!.. Ти зазвичай втішав інших, чому ж сам так падаєш духом?! — підвищив він голос.

— Синку Хвичо, синку Хвичо, краще нехай помре твій батько! — розпачливо вигукнув Тагуйя і заплакав. — Краще б ти вбив мене, Творець! Малюк був сьогодні зі мною, притягнув великий глек вина. Він прийшов з матір’ю. Якби ви бачили, як бадьоро він крокував, ви б здивувалися, — голосив Тагуйя. — Народжений у проклятий день, я завжди боявся біди. Та що мені залишалося робити, християни?! Не міг же я тримати дитину в підвалі, щоб її не викрали. Чи не бачити світу божого або бути викраденим — хіба не все одно? Доки нам ховатися! «Не можна ж, — думав я, — змусити такого хлопця, як Малхаз, відриватися від роботи, щоб пасти кіз!», — і посилав з козами малюка — він так старанно пас їх! Ой-ой, синочку!.. Краще б помер твій батько... Ох-ох-ох!.. Князь Дадіані мене терзає, поміщик мене терзає, мене терзають невірні і православні... А де Бог? Де справедливість? Чим мені втішитися, бідолашному? Мій хлопчику! Я бачив тебе сьогодні востаннє! Якщо тобі навіть судилося довго жити, вирости і знайти своє щастя, я вже не довідаюсь про це... Знедолений старець, я зійду в могилу нещасним. О, горе мені, горе! — бідкався Тагуйя, б’ючи себе кулаком по голові.

Навколо всі ридали. Ніхто не знаходив слів утіхи. Кожного немов палило розпечене вугілля.

— Тяжкі гріхи наші, Господи, — чулися скорботні голоси.

— Великий Боже! Чому ти від нас відступився? — печально промовив старець, який досі мовчав, і звів руки до неба. — Чим ми грішні перед тобою, нехай буде благословенне ім’я твоє! Три дні на тиждень я працюю в домі князя, а те, що здобуваю за інші три дні, у мене забирає будь-хто, кому не ліньки, відбирають у мене коня, корову, відбирають курей... Скільки не проклинай диявола, нічого не поробиш! Господи, зроби так, щоб хоч дітей не викрадали у нас і не продавали в рабство! Люди добрі, — звернувся старий до селян, — багато років я прожив на світі, пам’ятаю мало не сотню свят Великодня, але року не було такого, щоб нас не переслідував страх. Тепер ще що... Якби ви знали, якби ви тільки знали, в якому страху жили бідняки сорок-п’ятдесят років тому назад!.. Людей прямо з ліжка викрадали. Просто незбагненно, як наш нещасний народ уцілів?! Покійний мій батько Цаквая зітхав: де зараз Гіоргі Ліпартія[18] або Леван Дадіані[19], при них хто посмів би невільника продавати? А я з дня народження знаю тільки страх.

— Синку Хвичо, синку Хвичо!.. — продовжував голосити Тагуйя.

— Заспокойся, заспокойся, не втрачай надії, — звернувся до нещасного батька довгобородий сивий дід з мужнім обличчям. — Мене двічі викрадали в дитинстві, але, бачиш, я з вами й сподіваюся,