Шульц Бруно - Цинамонові крамниці (збірка), Шульц Бруно

Тими середовищами можуть бути старі помешкання, перенасичені еманаціями багатьох життів і подій — використане повітря, багате на специфічний інгредієнт людських марень, — звалища, збагачені гумусом спогадів, туги, безплідної нудьги. На такому ґрунті ця псевдовегетація швидко й поверхово кільчилася, щедро й ефемерно паразитувала, виганяла короткочасні покоління, які раптово й буйно розцвітали, щоб одразу погаснути.

Шпалери в таких помешканнях мусять бути вже дуже зношені і знуджені безперервною мандрівкою по всіх інтонаціях ритмів; не дивно, що вони сходять на манівці далеких, ризикованих роїнь. Серцевина меблів, їхня субстанція уже мусить бути розхитана, здеґенерована і податлива на гріховні спокуси: тоді на тому хворому, змученому і здичавілому ґрунті розцвітає, як прекрасна висипка, фантастична осуга, барвиста, буйна пліснява.

— Бачите, мої любі, — вів далі батько, — у старих будинках бувають кімнати, про які мешканці не пам'ятають. До них не навідуються місяцями, й вони в'януть, занедбані між давніми стінами, і трапляється, що замикаються у собі, заростають цеглою і, назавжди загублені в нашій пам'яті, поволі припиняють своє існування. Дверей, що ведуть до них з якогось помосту задніх сходів, челядь може так довго не помічати, що вони аж вростають, входять у стіну, яка стирає їхні сліди у фантастичному плетиві шпарин і тріщин.

— Якось раз на схилі зими, — говорив батько, — рано-вранці зайшов я до тих напівзабутих кімнат, яких не бачив кілька місяців, і був здивований їхнім виглядом.

З усіх шпар у підлозі, з усіх карнизів і ніш повиростали тонкі пагони й заповнили сіре повітря миготливим мереживом філігранного листя, ажурними заростями якоїсь теплиці, повної шепотів, блисків, коливань якоїсь облудної і блаженної весни. Довкола ліжка, під багатораменною лампою, уздовж шаф хиталися острівці делікатних дерев, які розбризкувалися яскравими мереживами, фонтанами мережаного листя, що струмували розпиленим хлорофілом аж до мальованого неба стелі… У квапливому процесі цвітіння у тому листі дерева розпускалися на очах, буяли ізсередини рожевим м'якушем і переливалися через вінця, гублячи пелюстки й розпадаючись у швидкоплинному відцвітанні.

— Я був щасливий, — казав мій батько, — від того несподіваного розквіту, який сповнив повітря миготливим шелестом, лагідним шумом, що, наче барвисте конфеті, переливався через тонке галуззя.

Я бачив, як із тремтливого повітря, з ферментації перенасиченої атмосфери виділяється і матеріалізується те квапливе цвітіння, переливання і розпадання фантастичних олеандрів, які сповнювали кімнату тихою хуртовиною великих рожевих грон квітів.

— Поки звечоріло, — закінчував свою мову батько, — не зосталося вже й сліду того пишного квітування. Уся та ілюзорна фата моргана була тільки містифікацією, витвором дивної симуляції матерії, яка намагається імітувати життя.

Мій батько того дня був на диво збуджений. Його очі, хитрі й іронічні, світилися запалом і гумором. Потім, раптово поважніючи, він знову повертався до своєї теми і розглядав безконечні форми та відтінки, яких набирала поліморфна матерія. Його захоплювали такі граничні, сумнівні й проблематичні форми, як ектоплазма сомнамбул, псевдоматерія, каталептична еманація мозку, що в деяких випадках виходила, траплялося, з уст сплячої людини, наповнювала всю кімнату як вибуяла, рідка тканина, астральне тісто, що перебуває на межі тіла й духу.

— Хто знає, — казав батько, — скільки є стражденних, скалічених, фрагментарних видів життя і як штучно, наспіх, збите цвяхами життя шаф і столів — того розп'ятого дерева, тих мучеників жорстокої людської винахідливості. Жахливі трансплантації чужих, ворогуючих між собою порід дерева, яких сковують в одну нещасну особистість.

Скільки давньої, мудрої муки у протруєних жилах і прожилках наших старих, надійних шаф? Хто помітить у них дивні, зістругані, відполіровані до невпізнання риси, усмішки, погляди?

Обличчя мого батька, коли він говорив це, вкрилося замисленими лініями зморщок, стало подібне до сучкуватої, старої дошки з прожилками, з якої зістругано всі спогади. Ми думали, що батько впаде у стан заціпеніння, який часом находив на нього, але він раптом прокинувся, отямився і повів далі:

— Давні, містичні племена бальзамували своїх мерців. У стінах їхніх помешкань були встановлені, вмуровані тіла, голови; у світлиці стояла мумія батька, а видублена жінка-покійниця служила килимом під столом. Я знав одного капітана, який мав у своїй каюті лампу-мелюзину[2], зроблену малайськими бальзамувальниками з тіла його замордованої коханки. На голові в неї були великі оленячі роги.

У тиші каюти та голова з гіллястими рогами, прибита під стелею, поволі розплющувала очі; на розтулених устах блищала плівка слини, що лопалася від тихого шепоту. Головоногі, черепахи і великі краби, підвішені на балках стелі як люстри й канделябри, у цій тиші без кінця перебирали ногами, крокували й крокували на місці…

Лице мого батька раптом зробилося сумним і занепокоєним, його думки більше не сягали якихось асоціацій, і він перейшов до нових прикладів:

— Чи відомо вам, — говорив він приглушеним голосом, — що мій брат внаслідок довгої і невиліковної хвороби поступово перетворився на згорток гумових кишок, що моя бідна кузина вдень і вночі носила його в подушках, наспівуючи нещасному створінню безконечних колискових пісень зимової ночі? Чи може бути щось сумніше, ніж людина, перетворена на гумову кишку? Яке розчарування для батьків, яка дезорганізація їхніх почуттів, яка втрата усіх надій, що покладалися на обдарованого юнака! Одначе вірна любов бідної кузини супроводжувала його і в тій недузі.

— Ох! Не можу більше, не можу того слухати! — заголосила Польда, перехиляючись на кріслі. — Вгамуй його, Аделю…

Дівчата повставали, Аделя підійшла до батька і, наставивши пальця, вдала, що хоче його лоскотати. Батько отетерів, замовк і, повний жаху, позадкував перед наставленим дратівним пальцем Аделі. Вона ішла за ним, не зупиняючись, погрожувала йому отруйним пальцем і крок за кроком витісняла його з кімнати. Павлина позіхнула, потягуючись. Обнявшись з Польдою, вони дивилися одна одній в очі й усміхалися.

Переклав Іван ГНАТЮК

Німрод

Цілий серпень того року я пробавився з чудесним маленьким песиком, який одного дня знайшовся на підлозі нашої кухні, нездолящий і писклявий, пахнучий ще молоком і цуценяцтвом, з несформованою, круглявою, тремтячою голівкою, з лапками, розчепіреними на боки, як у крота, і з найделікатнішою, м'якесенькою шерстю.

З першого ж погляду здобула собі та крихточка життя увесь захват, увесь ентузіязм хлоп'ячої душі.

З якого неба впав так несподівано цей улюбленець богів, миліший серцю від найгарніших забавок? І як то старі, зовсім-таки нецікаві мийниці впадають інколи на такі гарні ідеї і приносять з передмістя, — о цілком ранішній, трансцендентально ранковій годині, — такого-от песика до нашої кухні?

Ах! я був ще — на жаль — неприсутній, ненароджений з темного лона сну, а те щастя вже здійснилося, вже чекало на нас, недолужно лежаче на холодній підлозі кухні, недоцінене Аделею і домівниками. Чому не збуджено мене раніше!? Тарілочка молока на підлозі свідчила про материнські імпульси Аделі, свідчила, на жаль, також і про назавжди втрачені для мене хвилини минулого, про розкоші названого материнства, у яких я не брав уділу.

Але передо мною лежала ще ціла прийдешність. Який же безмір випробувань, експериментів, відкриттів розгортався тепер! Секрет життя, найсуттєвіша його таємниця, зведена до цієї простішої, підручнішої й іграшкової форми, відкривалася тут перед ненаситною цікавістю. То було непередавано цікаво — мати на власність таку дещицю життя, таку часточку споконвічної таємниці в такому забавному й новому вигляді; то будило безконечну допитливість і приховану шану — своєю чужістю, несподіваною транспозицією того самого, що й у нас, вогника життя на форму, відмінну від нашої, тваринну.

Тварини! Мета ненаситної цікавости, екземпліфікації загадки життя, мов би створені для того, щоб людині показати людину, розкладаючи її багатство і ускладненість на тисячу калейдоскопічних можливостей, кожна з яких доведена до якоїсь парадоксальної крайности, до якоїсь вибуялости, повної характеру. Не обтяжене сплетом еготичних інтересів, що їх мають міжлюдські стосунки, відкривалося серце, повне симпатії, до чужих еманацій вічного життя, — повне любовної, співпрацюючої допитливости, яка була замаскованим голодом самопізнання.

Песик був оксамитний, теплий і пульсуючий маленьким, поспішним серцем. Мав два м'якенькі клаптики вух, голубуваті, каламутні очка, рожевий писочок, до якого можна було без жодної небезпеки вкласти пальця, делікатні і невинні лапки із зворушливою рожевою бородавочкою ззаду, над стопами передніх ніг. Тими ногами він влазив, жадібний і нетерплячий, до миски з молоком, хлептав напій рожевим язичком, щоб, наситившись, жалісно підняти маленьку мордочку з крапелькою молока на бороді і недолуго вибрьохатися з молочної купелі.

Хода його була незграбним заточуванням, боком навскіс, у невирішеному напрямку, по лінії трохи п'яній і хисткій. Домінантою його настрою була якась невизначена й основоположна жалібність, сирітство й безпорадність — нездатність заповнити чимнебудь порожнечу життя поміж сенсаціями поживків. Об'являлось це в безпляновості й непослідовності рухів, в ірраціональних нападах ностальгії з жалібним скімленням і неспроможністю знайти собі місце. Навіть ще в глибині сну, в якому потребу на щось опертися і до чогось притулитися він мусів заспокоювати, вживаючи для цього власну свою особу, скручену в тремтячий клубочок, — не покидало його почуття осиротіння і бездомности. Ах, життя, — молоде і вутле життя, випущене з надійної темряви, з притульного тепла материнського лона у великий і чужий, світлий світ, — як же щулиться воно й сахається, як цурається прийняти ту імпрезу, яку йому пропонують, — повне осоруги й знеохочення!

Але поволеньки малий Німрод (він отримав був це горде й войовниче ім'я) починає відчувати смак життя. Виключна опанованість образом материнської праодности поступається чарові багатоманіття.

Світ починає ставити на нього свої пастки: незнаний, а чаруючий смак різних наїдків, чотирикутник ранкового сонця на підлозі, на якому так добре влягтися, рухи власних члеників, власні лапки, хвостик — фіґлярний заводіяка до забави з самим собою, пестощі людської руки, під якими звільна дозріває певна свавільність, веселість, що розпирає тіло і народжує потребу в зовсім нових, різких і ризикованих рухах, — все це підкуповує, переконує і підохочує прийняти, погодитися з експериментом життя.

І ще одне.