Янссон Туве - Тато і море, Янссон Туве

Бочка була цілком неушкодженою і колись зеленою.

Навіть кручені сходи уже менше лякали. Слід лише не дивитися вниз, піднімаючись ними, і думати про щось приємне.

Мумі-троль сидів за столом, сортуючи маленькі круглі камінці.

– Привіт! – гукнула Мумі-мама. – А де Тато?

– Нагорі, засвічує маяк, – відповів Мумі-троль. – А мені не дозволив піти з ним. Він там уже довго.

Порожнє пташине гніздо лежало на комоді. Складаючи дрова під піччю, Мама увесь час насвистувала. Вітер стих, сонце зазирнуло у вікно ліворуч, заливши багрянцем підлогу та білі стіни.

Коли в печі спалахнув вогонь, крізь щілину в дверях прослизнула Маленька Мю і, немов кішка, вистрибнула на підвіконня. Вона притиснула носика до шибки й заходилася дражнити ластівок бридкими гримасами.

Раптом з гуркотом відчинилася ляда у стелі, Мумі-тато зліз униз залізними східцями.

– Добре горить? – поцікавилася Мама. – Які гарні ліжка ти для нас змайстрував! Гадаю, в цій бочці добре солити рибу. Шкода тримати її лише для дощівки…

Мумі-тато підійшов до південного вікна, виглянув надвір. Мама зиркнула на нього. Так і е: Татів хвіст немов задерев'янів, а кінчик роздратовано посмикується. Мама підклала у піч дров, відчинила бляшанку з оселедцем. Тато мовчки випив свій чай. Прибравши посуд після вечері і поставивши на стіл штормовий ліхтар, Мама сказала:

– Колись я чула, що у таких маяках горить газ. Коли газ закінчується, маяк виходить з ладу.

– Там є балони з газом, – похмуро відказав Тато. – Уся вежа заставлена балонами, але їх неможливо підключити.

– Може, бракує якогось гвинтика, – висловила здогад Мама. – Щодо мене, то я ніколи не довіряла газові. Він небезпечний і неприємний. Думаю, ліпше облишити цю затію, щоб ми усі не злетіли в повітря…

Мумі-тато зірвався з-за столу:

– Ти не розумієш! Я тепер наглядач маяка! Маяк мусить горіти! У цьому вся суть… Гадаєш, можна жити у маяку, який не працює? А як буде з кораблями у морі, які пливуть у темряві і будь-якої миті можуть розбитися об скелі у нас на очах?..

– Тато має рацію, – озвалася Маленька Мю. – А вранці хвилі викинуть на берег утоплеників: чепуруль, мюмль, мудриків, блідих та обвішаних зеленими водоростями.

– Не мели дурниць! – розсердилася Мумі-мама і, обернувшись до Тата, заспокоїла: – Якщо не сьогодні ввечері, то завтра тобі пощастить запалити маяка.

Чи якогось іншого дня… А якщо він зовсім не загориться, вивішуватимемо у негоду на вікні лампу. Її неодмінно хтось помітить і збагне, що йому загрожує небезпека, якщо плистиме далі. Я думаю про інше: чи не занести нам ліжка, доки не стемніло. Не довіряю я цим нестійким сходам.

– Я все сам занесу, – пообіцяв Тато і зняв з цвяшка капелюха.

Гору з маяком на вершині уже майже огорнула темрява. Мумі-тато непорушно стояв на скелі, дивлячись на море. Він думав: "Ось зараз вона там, нагорі, запалює штормовий ліхтар. Підкручує гніт, розглядає його, як завжди, якусь мить. Ми маємо повну каністру гасу…"

Птахи уже поснули. Скелясті острівці на заході чорніли на тлі неба там, де сіло сонце. На одному з них виднівся морський навігаційний знак, а може, могильний пагорб.

Тато підняв одне ліжко і враз застиг, прислухаючись. Здалеку долинуло ледь чутне жалібне виття, дивний самотній звук, не схожий на інші. Він линув понад водою, сповнений безмежної пустки. На мить Татові здалося, що гора затремтіла під його лапами. Потім усе знову стихло.

Мумі-тато подумав, що то, мабуть, була якась птаха. Вони часом так дивно ячать. Тато завдав собі на спину ліжко – добре, міцне, бездоганно змайстроване. Однак лежанка наглядача маяка у кімнаті нагорі належить лише йому, іншим спати на ній зась…

Мумі-татові снилося, ніби він біжить нескінченними сходами. Темрява, яка його оточувала, лопотіла сотнями крил, безмовні птахи шугали навколо нього, східці скрипіли, подаючись під його лапами. Сходи стогнали, а йому було спішно, дуже спішно. Він мав запалити маяк, доки ще не стало надто пізно. Неймовірно важливо запалити його. Сходи ставали дедалі вужчими, ось уже під лапами забряжчали залізні лиштви, нарешті він вибрався нагору до ліхтаря, який чекав на нього у своєму скляному корпусі. Сон сповільнився, тато навпомацки пробирався вздовж стіни, шукаючи сірники. Великі сферичні кольорові шиби перегородили йому шлях. У них віддзеркалювалося море, у червоному склі хвилі спалахували, немов у вогні; крізь зелене скло море здавалося смарагдовим – холодне чуже море, ніби десь на місяці або й зовсім поза реальним виміром. Час неймовірно притискає, однак усе розгортається повільно, щораз повільніше. Тато зашпортався за газові балони, і ті покотились долівкою. Балони котилися на нього, наче хвилі, знову звідкілясь взялися птахи, б'ючись крильми у скло – усе ставало Татові на перешкоді запалити маяк. Тато голосно закричав від страху. Враз кольорові шибки розсипалися навколо нього міріадами осколків, море здійнялося над маяком, і Тато почав падати, глибше, ще глибше… Він прокинувся на підлозі з головою, замотаною ковдрою.

– Що трапилося? – схвилювалася Мама Мумі-троля.

У кімнаті, по вінця залитій з чотирьох вікон нічною синявою, було тихо й спокійно.

– Мені наснився жахливий сон, – відповів Тато.

Мама встала, підклала кілька сухих скіпок у піч.

Вони спалахнули й освітили темряву жовтими тремкими сполохами.

– Зроблю тобі канапку, – вирішила Мама. – Погані сни – то звична річ на новому місці.

Мумі-тато сидів на краю ліжка й наминав канапку; страх поступово минав.

– Не думаю, що справа в кімнаті, – мовив він. – Напевно, ліжко винувате, саме воно навіює страшні сновидіння. Доведеться змайструвати нове.

– Я теж так гадаю, – підтримала його Мама. – Ти зауважив, що чогось бракує? Не чутно шелесту лісу…

Мумі-тато прислухався. Навколо острова жебоніло море. Татові і Мамі пригадалося, як удома шелестіли дерева вночі.

– Загалом звуки приємні, – сказала Мама, натягаючи ковдру на вуха. – Хоча й інакші… Сподіваюся, нічого поганого тобі вже не насниться?

– Навряд… – відповів Тато. – Завжди корисно з'їсти уночі канапку.

Розділ третій

Західний вітер

Мумі-троль та Маленька Мю лежали на сонці й розглядали хащі перед собою. Деревця тут були низькорослі й переплетені поміж собою – маленькі злючки-ялинки та ще менші карликові берізки, які все своє життя боролися з буревіями. Вони тісно тулилися, щоб захистити одне одного; верхівки перестали рости, зате гілки чіплялися землі, де тільки могли до неї досягнути.

– Не уявляю, як вони можуть бути такими злюками, – захоплено сказала Маленька Мю.

Мумі-троль зазирнув під густе сплетіння незборимих деревець, де покручені стовбури звивалися, немов гадюки. Землю килимом вкривало повзуче ялинове гілля та бура глиця, а понад ними – печери та діри пітьми.

– Поглянь на он ту ялинку, – озвався Мумі-троль. – Вона тримає у своїх обіймах маленьку берізку, щоб захистити її.

– То ти так думаєш, – похмуро буркнула Маленька Мю. – Я ж думаю, що ялинка міцно ухопила її і не відпускає. Цей ліс саме такий – хапає і не відпускає. Мене не здивує, якщо там хтось сидить, і його скрутили ось так!

І Маленька Мю міцно стиснула лапками Мумі-троля за шию.

– Відпусти! – закричав, вириваючись Мумі-троль. – Гадаєш, це правда? Там хтось є?..

– Ти такий легковір! – зневажливо пирхнула Маленька Мю.

– А ось і зовсім ні! – боронився Мумі-троль. – Просто я відразу уявляю того, хто там сидить… Він стає таким справжнім… Я ніколи не знаю, коли кажуть правду, а коли потішаються наді мною! Ти правду кажеш? Там хтось є?

Маленька Мю засміялася, підводячись.

– Не будь дурним! – кинула вона через плече. – Бувай тим часом! Я побіжу на мис подивитися на отого рибака-забудька. Він мене зацікавив…

Коли Мю зникла з очей, Мумі-троль підліз ближче до чагарів і заглянув у хащу. Серце шалено гупало йому в грудях. Море заспокійливо шурхотіло, сонце пригрівало йому спинку.

"Ясна річ, там нікого немає, – сердито думав Мумі-троль. – Усе вона вигадала. Я ж знаю, що вона брехуха, і завжди даю себе обдурити. Наступного разу я щось вигадаю… Ха! "Не будь дурним!" Отак зневажливо, мимохідь… Цей ліс не таїть у собі загрози, він сам боїться. Кожне деревце сахається, ніби хоче вирвати коріння й утекти. Це ж кидається у вічі…"

Усе ще сердитий, Мумі-троль поліз у хащі.

Сонце зникло, стало холодно. Гілки шарпали його за вушка, глиця кололася, сухе ломаччя хрускало під його лапами – тут пахло льохом і гниллю. І було тихо, абсолютно тихо. Шум моря зник. Мумі-тролеві здалося, що там, у гущавині, хтось дихає, у горлі від жаху вчувався смак чорнила. Гілки ніби міцно вхопили його в свої обійми. Йому враз захотілося знову на сонце, вже, негайно! Але він подумав: "Ні, якщо зараз поверну, то ніколи не наважуся сюди увійти. Усе життя обходитиму цей ліс, а дивлячись на нього, згадуватиму, що мені забракло відваги. То Маленька Мю мене налякала! Я прийду до неї і скажу: "До речі, там, у тому лісі, нікого немає. Я дивився… Ти мене надурила!"

Мумі-троль пирхнув і поповз далі попід повзучим гіллям. Іноді щось хрускало, і струхлявілий стовбур падав у м'який оксамитово-брунатний перегній. Земля, устелена мільйонами опалих хвоїнок, була ніжною й гладкою мов шовк.

Доки Мумі-троль заповзав щораз глибше в гущавину, неприємне відчуття замкненого простору поступово минало. Тепер він почував себе, немов у прохолодному сховку, захищеним маленьким звірятком, яке прагне, щоб усі дали йому нарешті спокій. Раптом Мумі-троль знову почув шерех моря, тепле сонце засліпило його. Він опинився на галявині посеред хащі.

Галявинка була зовсім крихітна, тут помістилися б два ліжка, поставлені рядком. Тут було тепло, гуділи бджоли над квітами, а навколо стояв на сторожі густий ліс. Над галявинкою тріпотіли листям берізки, утворюючи мереживне зелене склепіння, крізь яке просвічувало небо. Мумі-троль знайшов тут абсолютну досконалість. Ніхто не бував тут до нього. Це належало йому…

Мумі-троль обережно сів у траву і зажмурився. Він завжди відчайдушно мріяв про надійний сховок, постійно шукав його і часто знаходив, але ніколи такого гарного, як цей. Галявинка була схована від сторонніх очей і відкрита водночас. Тільки птахи могли його бачити. Земля дихала теплом, звідусіль його захищав ліс, який на інших наганяв жах.