Джек Лондон - Серця трьох

що ця рішучість у її натурі – й побігла вниз стежкою. Від подиву він мало не свиснув, й не свиснув саме тому, що почув недалеко її голос: вона суворо питала щось по-іспанськи, а чоловічі голоси, хоча й шанобливо, але заперечували їй.

Потім Френк почув, як вони пішли геть, розмовляючи. Хвилин п’ять панувала мертва тиша, потім до Френка знову долетів голос дівчини: вона веліла йому вийти з чагарників.

«Цікаво, а як би поводився Ріган за такої пригоди?» – усміхаючись подумав він, виконуючи її наказ.

Він ішов за нею – тепер вона вже не тримала його за руку – через чагарники до моря. Коли вона зупинилася, він підійшов майже впритул і став перед нею, все ще вважаючи, що це гра.

– Застукав! – розсміявся він, торкаючись до її плеча. – Застукав! – повторив він. – Тепер вам ловити!

Її чорні очі обпекли його гнівом.

– Дурень! – вигукнула вона і тицьнула пальцем, як йому здалося, із зайвою фамільярністю у його вусики. – Невже ви гадаєте, що це робить вас невпізнанним?

– Однак, шановна моя леді… – почав було він, намагаючись пояснити дівчині, що, безумовно, бачить її вперше.

Те, що сталося далі, змусило його прикусити язика й було таким несподіваним, як і все, що дівчина робила досі. Це сталося так швидко, що він навіть не спостеріг, як з’явився малесенький срібний револьвер, дуло якого було не лише націлене на нього, а й притиснуте до його живота.

– Шановна леді… – знову почав він.

– Я не хочу з вами говорити, – перебила вона його. – Повертайтеся на свою шхуну й пливіть… – Френку здалося, що дівчина стримує ридання. І тільки витримавши паузу, вона додала: – Назавжди.

Він хотів щось сказати, але, відчувши різкий поштовх револьвером, замовк.

– Якщо ви ще колись повернетеся, – нехай простить мені Мадонна! – я застрелю вас.

– У такому разі мені, мабуть, краще забратися звідси, – жартівливо кинув він і, повернувшись, пішов до ялика; йому було і соромно, і смішно від того кумедного становища, у якому він опинився.

Френк намагався зберегти останні краплини гідності й поводився так, начебто не помічає, що незнайомка слідує за ним. Витягаючи з піску ніс ялика, він побачив, що легкий вітерець пробігся по листю пальм. Від бризу, що налетів із берега, там, за гладенькою поверхнею лагуни, де на обрії, ніби міражі, здіймалися далекі рифи, потемніло й захвилювалося море.

Френк уже збирався сісти у ялик, як раптом хлипання змусило його повернути голову. Дивна дівчина стояла, опустивши револьвер, і плакала. В одну мить Френк перед нею й співчутливо доторкнувся до її плеча. Дівчина здригнулася від його дотику й, відхилившись, докірливо подивилася на нього. Той знизав плечима, ніби пояснюючи, що не розуміє таку різку зміну її настрою, і знову повернувся було до човна, але незнайомка зупинила його.

– Ви… – спочатку вона затнулася й важко зітхнула, – ви могли б хоч поцілувати мене на прощання.

І дівчина рвучко кинулася йому назустріч, розкривши обійми, але все ще тримаючи в правій руці такий недоречний для цього випадку револьвер. Френк, остаточно спантеличений, якусь мить стояв розгублений, а потім обійняв її й отримав палкий поцілунок у вуста. Незнайомка, схиливши голову йому на плече, заплакала. У Френка в очах потемніло, проте він не забував про револьвер, притиснутий до його спини. За мить дівчина підвела мокре від сліз обличчя й поцілувала Френка кілька разів, у його голові промайнула думка: чи не підступно з його боку відповідати на її поцілунки з такою самою пристрастю?

І тільки він сказав собі, що, взагалі, йому байдуже, скільки часу триватиме ця ніжна сцена, як дівчина раптом відсахнулася від нього, обличчя її знову спалахнуло гнівом і, загрозливо змахнувши револьвером, вона вказала йому на човен.

Стенувши плечима, ніби кажучи, що він не може відмовити вродливій жінці, Френк підкорився, сів на весла обличчям до неї, і поплив.

– Нехай врятує мене діва Марія і не дасть загинути через моє слабке серце! – вигукнула дівчина, зриваючи з шиї медальйон. Золоті бусинки посипалися дощем, і медальйон полетів у воду, що розділяла її та Френка.

У цю саму мить із чагарників вибігли троє чоловіків із рушницями й бігцем кинулися до дівчини, яка знеможена опустилася на пісок. Піднімаючи її, чоловіки помітили Френка, що гріб тепер з усієї сили. Френк поспішно оглянувся, аби впевнитися, чи далеко ще до «Анжеліки», й побачив, що шхуна, схилившись набік, розрізаючи носом воду, йде йому назустріч. У цю мить один із трьох чоловіків на березі – літній бородань – вихопив у дівчини бінокль і подивився на Френка. А наступної миті, кинувши бінокль, він уже цілився в нього з рушниці.

Куля плюснула у воду на відстані якогось ярда від човна, але перш ніж пролунав другий постріл, дівчина поспіхом підхопилася на ноги й ударом знизу вибила рушницю з рук стрільця. З усієї сили налягаючи на весла, Френк побачив, як чоловік, відбігши від дівчини, прицілив у нього, але вона вихопила свій револьвер і, націливши на них, змусила опустити рушниці.

«Анжеліка», що йшла проти вітру, завмерла, спінюючи воду, і Френк спритно стрибнув на палубу; тієї самої миті капітан повернув стерно, вітрила надулися, і шхуна попрямувала в море. У хлоп’ячому запалі Френк послав на прощання повітряний поцілунок незнайомці, яка все дивилася йому вслід, і побачив, як вона, знеможена, припала до грудей бороданя.

– Ну й запальні ці прокляті Солано! А пихаті – до божевілля, – зауважив метис-капітан і посміхнувся до Френка, блиснувши білими зубами.

– Шалені якісь, справжні психопати! – розсміявся Френк і, підбігши до борта, послав ще кілька повітряних поцілунків неврівноваженій дівчині.

Завдяки погожому вітру, який дув із материка, «Анжеліка» дійшла до рифів, що відгороджують вхід до лагуни Чірікві, й, зробивши ще миль із п’ятдесят уздовж них, опівночі підійшла до островів Бика й Тельця, де капітан поставив судно на якір, вирішивши дочекатися світанку. Після сніданку Френк, прихопивши із собою матроса, негра з Ямайки, як весляра, вирушив у ялику обстежити острів Бика – дещо більший від острова Тельця й залюднений у цей час року, за словами шкіпера, індіанцями, що перебираються сюди з материка для полювання на черепах.

Не встиг Френк підпливти до острова, як зрозумів, що його відділяють від Нью-Йорка не лише тридцять градусів широти, а й тридцять століть: від ультрасучасної цивілізації він перенісся мало не до первісної дикості. Зовсім голі, якщо не зважати на пов’язки з мішковини на стегнах, озброєні важкими, надзвичайно гострими сокирами-мачете, ловці черепах досить швидко довели, що вони надзвичайні прошаки й