Нечуй-Левицький - Гетьман Іван Виговський, Нечуй-Левицький

чисто й гарно, як у келiях в черниць. В кутку на покутi лиснiли образи, обвiшанi вишиваними рушниками. Перед найбiльшим образом блищала лампадка, неначе в свято. Трохи не на саму середину свiтлицi висунулась низька, присадкувата, як черепаха, широка груба з зелених та синiх кахоль, помальована якимись чудернацькими жовтими квiтками. Ця груба, неначе здорова хмара, крала свiт од маленьких вiконечок i несла в свiтлицю темряву. В дверi виглядали гарненькi головки двох невеличких дочок панi Якилини Павловської, заглядали в свiтлицю i знов ховались. Павловська радо привiтала гостей, а найбiльше Iвана Остаповича. Вона була така привiтна до його, неначе давно його знала i зросла з ним укупi. Вийшла й Олеся, вже багато смiливiша. Вона привiтно обернулась до Iвана Остаповича i смiливiше з ним розмовляла. Гостi посiдали на канапах, схожих на ослони.

- От i спасибi вам, що ви нас одвiдали! Чи знаєте, Iване Остаповичу, що ви менi цiєї ночi снились? - промовила Якилина Павловська.

- I менi ви снились, та так страшно! - прохопилась Олеся i чогось почервонiла.

- Як же я вам снився? - спитав Виговський в Павловської.

- Та якось так чудно. Снилося менi, що ми з Олесею йдемо улицею, а ви летите на баскому конi. На вас червоний кармазин, шапка з червоним верхом, а од кармазина, од шапки i од червоних сап'янцiв пашить полум'ям на всю улицю. "Ой, згоримо! - нiби кажу я до Олесi. - Ой, коли б оце кiнь сипнув снiгом з-пiд копит на це полум'я!" I одразу з-пiд копит посипався метелицею снiг та й погасив те полум'я...

- Ну, хвалить Бога, що ви, цьоцю, не згорiли в тому полум'ї! - обiзвалась Катерина, усмiхаючись.

- А менi ви, пане Iване, снились ще страшнiше, - промовила Олеся. - Снилось менi, десь я неначе йду до святої Софiї, а ви катаєте на страшному конi. Дивлюсь - то ви були на конi, а то вже пiд конем. Кiнь скажено прихкає, пашить паром та все топче вас копитами, топче i бiжить, а ви все лежите пiд ним. Я почала кричати на людей, щоб рятували вас. Коли гляну, ви знов на рвучкому конi гарцюєте на майданi, а потiм дивлюсь - ви знов пiд конем. Господи, як я перелякалась! Прокинулась я i вся дрижу, неначе в пропасницi .

"Ото вразив їх обох! Аж приснився обом та ще тiєї ж самої ночi", - подумала Катерина.

- Що б то вiщував цей сон? Чи добре, чи погане? - сказала Катерина голосно.

- Менi здається, що добре, бо як сниться страшний сон, то вiщує на добро, а як веселий, то на якесь лихо або на хворобу, - промовив Данило.

- Дай, Боже, щоб на добро, щоб я не дурно настрахалась цiєї ночi, - сказала тiтка. - Але ж, пане Йване, в вас кiнь! Чи вiн татарський, чи турецький? Напродиво чудовий та баский!

- Татарський, степовий, гарячий, як огонь, а прудкий, як вiтер, - одповiв Iван Остапович.

- Тим, мабуть, ваш кiнь менi й приснився, що такий баский. Ото якби я була молодша! Як би я на йому оце погарцювала! - сказала тiтка Якилина.

- I я б погарцювала, бо дуже люблю їздити верхи, - обiзвалась Олеся.

- Невже ви вмiєте їздити верхи? - спитав Виговський.

- О! ще й як! Мiй панотець вивчив мене їздити на конi ще змалку, для всякого випадку, бо в нас шляхта часто вчиняє наїзди на дiм, на оселю. От я й умiла б оборонятись, командувати слугами на конi, - сказала Олеся.

- Чи ви грецької вiри, чи католицької? - спитав несподiвано Iван Остапович в Олесi Стеткевичiвни.

- Аякже! Я i цьоця моя Якилина - ми грецької вiри, - сказала вона, кивнувши головою на Павловську.

- В нашiй сiм'ї, пане Йване Остаповичу, є всяка мiшанина, - обiзвалась Якилина Павловська. - Мiй батько, цебто й дiд Олесин, i моя мати Ганна, з Огiнських, були грецької вiри, а вже брати мої розбрелись по усяких вiрах. Один був грецької вiри, другi два - Ян та Христофор - подались на нову вiру - арiянську, [8] а четвертий, Олесин батько, мабуть, задля того, щоб стати сенатором в Варшавi, став католиком. Олеся та брат її Михайло, од першої Богданової жiнки, князiвни Соломирецької, зостались православнi, а двi її зведенючки-сестри од другої Богданової жiнки - католички Францкевичевої - стали католичками. Олесин брат Михайло постригся в ченцi в Печорському монастирi. [9] А от я та моя сестра не пiшли слiдком за братом Богданом Стеткевичем, бо ми обидвi не думали стати варшавськими сенаторами, то й зостались православними. Як бачите, в нашiй фамiлiї горох перемiшався з капустою.

- От i добре, що ви не забажали стати варшавськими сенаторами, - сказав Iван Остапович до тiтки Якилини, але скоса глянув на Олесю; вiн був радий, що Олеся однiєї з ним вiри.

- Але оце ми базiкаємо собi потроху, а Iвановi Остаповичевi, може, треба незабаром виїздити з Києва, а то ще як дiзнається гетьман, то й на мене розгнiвається, що я не господиня, опiзнилась з снiданням, чи то пак з обiдом. Але, здається, мiй борщ вже докипає, а каша допрiває, - сказала Павловська i побiгла до пекарнi.

- Яка весела ваша тiтка Якилина! - промовив Iван Остапович до Олесi.

- Що весела, то весела! я її люблю за веселi норови, бо й менi з нею веселiше. Шкода тiльки, що вона живе в Києвi, далеченько од нашого двору, бо наш, батькiвський палац i маєток, аж на Полiссi, - сказала Олеся.

- При кому ж ви живете, коли ваш панотець вже три роки як помер? Ви така молода, вам небезпечно самiй жити, та ще в лiсах та пущах, - сказав Iван Остапович.

- Ми з панотцем жили в Новогрудку при замку, доки мiй панотець був живий: вiн був каштеляном в Новогрудку. А як вiн помер, то я переїхала з своєю тiткою в батькiвський двiр на Полiссi, а з нами живе й господарює мiй дядько, брат мого панотця, старий удовець Христофор Стеткевич, арiянин. Вiн менi став за опiкуна й за батька, - промовила Олеся.

- Такiй молодiй паннi невесело жити в пущах та нетрях серед вовкiв та ведмедiв. Ви б перейшли на життя до тiтки Якилини в Київ!

- О, я до неї частенько наїжджаю в гостi i гостюю