Нечуй-Левицький - Київські прохачі, Нечуй-Левицький

в тор­бу пот­рап­ля­ли буб­ли­ки, ок­рай­ці й скиб­ки па­ля­ниць. В її жме­ню си­па­лись ша­ги навіть частіше, ніж в ру­ки про­хачів з чер­во­ни­ми пи­ка­ми та з синіми но­са­ми.

- Бог приєм! І спа­сибі й прос­тибі! Бо­гу при­ой­му! Бог приєм! Не­хай піде ва­ша ми­лос­тин­ка на той світ за упо­кой ду­ше­чок Ва­ших небіжчиків рож­де­ників, за ва­ших рож­де­ниць та ва­ших діто­чок. Бог приєм! - дя­ку­ва­ла бідна Га­лецька, спус­тившії очі од со­ро­му й див­ля­чись до­до­лу.

Червономорді про­хачі ско­са пог­ля­да­ли на Га­лецьку й зир­ка­ли на неї зли­ми за­вид­ли­ви­ми очи­ма. Сільські про­ча­ни на­тов­пом про­май­ну­ли й зник­ли в зак­руті га­ле­реї. Навпісля по­ча­ли про­хо­ди­ти в Пе­че­ри про­ча­ни з приїжджих панів та де­які місцеві панії, щоб увійти в Пе­че­ри по­зад усіх сільських бабів, ко­ли вже по­мен­шає то­го сільсько­го на­тов­пу, од ко­то­ро­го аж свічки гас­ли й ба­бусі зомліва­ли.

В бра­му увійшла якась ба­га­та куп­чи­ха, вже літня лю­ди­на, в ба­га­то­му уб­ранні, в ок­са­ми­то­во­му чор­но­му пальті. Во­на навіть не гля­ну­ла на бас­ких крайніх про­хачів: пев­но, зна­ла, що то за про­хачі й ку­ди діва­ють во­ни нап­ро­ха­ну ми­лос­ти­ню.

- Не ки­ну­ла нам і ша­га! І навіть не гля­ну­ла на ме­не, ка­торж­на! - за­бу­бонів сер­ди­то один чер­во­но­мор­дий про­хач до сусіда, що сто­яв попліч.

- А ди­вись, яке на неї ок­са­ми­то­ве уб­ран­ня! А ти, невірна пас­ку­до! Бо­дай ти там на схо­дах но­гу зла­ма­ла! - за­бу­бонів сусід.

- Дивись, як тяг­не по схо­дах хвос­та шов­ко­вої спідниці! Аж ше­лес­тить по дош­ках! Як заміта хвос­том схо­ди! А нам ми­лос­тині не по­да­ла, й навіть, ка­торж­на, не по­ди­ви­лась на нас. Все отій подлій про­хачці по­да­ють, - го­монів ста­рий мос­каль.

- Подайте каліці за упо­кой ду­ше­чок ва­ших по­мер­ших рож­де­ників, за спасіння їх душ! - за­ка­ню­чив ста­рий п'яни­ця, од­ра­зу збіднив­шись та ско­цюр­бив­шись, не­на­че ак­тор на сцені, бо вглядів, що проз йо­го пря­мує якась за­мож­на міщан­ка.

Галецька чу­ла всю ту роз­мо­ву й зди­ву­ва­лась, які ба­жан­ня по­си­ла­ли наслідці за куп­чи­ха­ми та паніями ті діду­га­ни.

Знов у брамі з'яви­лись три ба­гаті панії й, зир­нув­ши на здо­ро­вецьких діду­ганів, по­ми­ну­ли їх і по­да­ли ми­лос­ти­ню Га­лецькій та сліпцям, що сто­яли попліч з нею.

- І ці не ткну­ли ані ша­га! Ото подлі! Бо­дай вас свя­та зем­ля жив­цем пог­ли­ну­ла! - ла­ялись навз­догінці паніям злос­тиві діди з до­са­ди.

- Коли б тобі грив­ню або хоч ша­жок ки­ну­ли нам на до­ло­ню! Не ви­ка­ню­чи­мо сьогодні собі й на крю­чок горілки.

- Не до­ве­деться-та­ки сьогодні впи­тись! Не здобрієш оци­ми шаж­ка­ми! - обізвавсь дру­гий про­хач. - А все че­рез оцю вишк­вар­ку, що при­мос­ти­лась ко­ло нас та все ка­ню­че, аж ка­нає, не­на­че ди­ти­на гос­тин­ця в ма­ми. Геть пішла звідсіль, по­ган­ко! Чо­го ти ста­ла ту­теч­ки біля нас? Це до нас на­ле­жаться «крес­ла в пер­шо­му ряд­ку», а не до та­ких му­гирів, як ти! Геть собі звідсіль, ген ту­ди «на гальорку» до муж­ви! - крик­нув діду­ган, пев­но, з панків, і заміривсь на Га­лецьку ку­ла­чи­щем.

Галецька зля­ка­лась, ос­ту­пи­лась далі на­низ аж на плат­фор­му й ста­ла ко­ло од­но­го ще зовсім не ста­ро­го сліпця з зап­лю­ще­ни­ми очи­ма.

«Стану ко­ло сліпця. Цей, мо­же, не ба­чи­ти­ме ме­не, то й не чіпля­ти­меться», - по­ду­ма­ла Га­лецька.

Але тільки що во­на при­мос­ти­лась, сліпець по­чу­тив, що хтось став ко­ло йо­го, й од­ра­зу розп­лю­щив очі. Він був зовсім ви­дю­щий і тільки уда­вав з се­бе сліпо­го. То був гу­ля­щий уря­до­вець: він зби­рав тоді гроші на те­атр. Йо­му за­ма­ну­лось піти в опе­ру й пос­лу­ха­ти яко­гось приїжджо­го ар­тис­та.

- Ти, ста­ра пся­юхо, чо­го тут при­мос­ти­лась! - за­бу­бонів він сти­ха й штурх­нув Га­лецьку під бік ку­ла­ком так, що в неї й дух за­би­ло.

Галецька з пе­ре­ля­ку аж зат­ру­си­лась, мовч­ки по­су­ну­лась ще далі й хутчій ста­ла ко­ло од­но­го блідо­го стар­ця з зав'яза­ни­ми хус­точ­кою ву­ха­ми. В стар­ця бу­ли яс­носірі добрі очі й ду­же приємний вид. Він був на взір ду­же ти­хий та доб­рий, навіть мав виг­ляд бла­генько­го чо­ловіка, навіть на­че тро­хи дур­но­го. Га­лецької не ля­кав цей приємний стар­чик, і во­на мерщій по­су­ну­лась і ста­ла по­руч з ним. По дру­гий бік ко­ло неї сто­яла ще не ста­ра стар­чи­ха, бліда, змарніла, ніби не­ду­жа, з вис­на­же­ним ви­дом, з здо­ро­ви­ми, сли­ве чор­ни­ми очи­ма та з чор­ни­ми, ніби ви­мальова­ни­ми бро­ва­ми. В неї очі світи­лись та­ким блис­ком, що аж ки­ну­лись Га­лецькій в вічі не­доб­рохіть.

В той час на верхніх східцях з'яви­лась ви­со­ка, рівна ста­ном панія, су­хор­ля­ва та тон­ка, з вис­на­же­ним блідим ли­цем, ци­ба­та, як жу­ра­вель. Зда­ва­лось, ніби хтось на­че­пив на дрю­чок або на ви­ла до­ро­ге ок­са­ми­то­ве уб­ран­ня та й пус­тив ті ви­ла по схо­дах на про­гу­лян­ня.

- Ондечки з'яви­лась гра­фи­ня По­ди­бай­ло­ва, Марія Титівна! Дивіться! Це ж во­на, - про­мо­ви­ла чор­но­ока стар­чи­ха до сусіди.

- Певно, во­на; але зда­ле­ки не­на­че во­на, не­на­че й ні! - обізвавсь ста­рець з доб­ри­ми очи­ма, - ось не­хай во­на наб­ли­житься до нас, тоді й дізнаємось.

Висока су­хор­ля­ва панія схо­ди­ла на­низ по схо­дах, не­на­че хтось підняв уго­ру й ніс тон­ку віху, об­ку­та­ну в сук­ню та нап­ну­ту пальтом. Синє дов­ге пальто на їй мет­ля­лось і ко­ли­ва­лось.

- Вона, ка­торж­на! Це во­на! А як зблідла та схуд­ла! Як по­жовк­ла та по­марніла! Жов­та, як стиг­ла спасівська ди­ня. Пев­но, гу­ляє день і ніч. Во­на це лю­бе. А як ка­тає по схо­дах! - обізва­лась стар­чи­ха.

- Ну, од цієї не пок­ре­пиш­ся і ша­гом, - за­ше­потів ста­рець.

- Авжеж пак! Во­на й са­ма лад­на по­одніма­ти тор­би в старців, бо й са­ма про­хач­ка. А ко­лись бу­ла за­мож­на й по­ряд­на лю­ди­на. Я ко­лись стріча­лась з нею в гос­тях, - ше­потіла стар­чи­ха.

Галецька нас­то­ро­чи­ла ву­ха з ди­ва.

Графиня По­ди­бай­ло­ва про­май­ну­ла з ве­личністю по схо­дах і справді не ки­ну­ла ніко­му в до­ло­ню ані ша­га.

- І не ди­виться навіть на старців, не тільки що не по­дає ми­лос­тині, - ска­зав приємний ста­рець.

- Я доб­ре знаю, чо­го це во­на при­те­ре­би­лась у Лав­ру та в Пе­че­ри. Це в неї в ки­шені вітер сви­ще, й во­на та­ки за­раз піде ци­га­ни­ти до архієреїв, до архіманд­ритів та до ба­га­теньких намісників по мо­нас­ти­рях, бу­де про­си­ти буцімто на свою бідность. Але як розс­та­рається гро­шей, то за­раз спра­ве та­кий бен­кет, що всі її гос­тоньки з ди­ва очі по­витріща­ють, де в неї взя­лись гроші! А як про­гай­нує гро­ша­ки, то знов бу­де пісню­ка­ти, їсти­ме юш­ку з кар­топлі та пісну ка­шу. Я знаю її доб­ре ще од то­го ча­су, як ми стріча­лись з нею по гос­тях та не раз пи­ли чай вкупі з нею.

- Невже пак ви й справді пи­ли з нею чай в гос­тях? - не втерпіла зацікав­ле­на Га­лецька, і те пи­тан­ня якось вис­лиз­ну­ло в неї з ро­та не­доб­рохіть.

- Пила, ще й не раз. Але те­пер