Олена Пчілка - Фольклорні записи - ч. 2, Олена Пчілка

подумав він оженитися. «Кого ж би то взяти? Візьму чаплю! - думає журавель,- вона мені по мислі, якраз для мене!»

От приходить до чаплі та й каже.

- Ні, щось я не маю охоти за тебе іти!

- Ну, як не маєш, то не маєш, бог з тобою! - каже журавель, і пішов собі.

Але згодом роздумалася чапля, приходить до журавля та й каже:

- Знаєш що? Я вже роздумалася і вже хочу йти за тебе!

- А,- каже журавель,- ти роздумалася? І я тепер роздумався - не хочу вже тебе брати!

- Ну не хочеш, то й цур тобі,- каже чапля, пішла така розгнівана.

Тим часом журавель, як почав знов думати,- розміркувався, іде знов до чаплі:

- Вибачай,- каже,- що я тобі так тоді відказав. Тепер я надумався і хочу таки тебе брати.

- А! - каже чапля.- Ти надумався? І я «надумалась», що мені за тебе не йти! Як-то можна: я, молода, сама до тебе приходила, а ти мені так прикро відказав! Та щоб я після цього пішла за тебе? Ніколи в світі! Іди з очей!

Пішов журавель. А чапля, як почала думати, як почала думати, та й стала жалкувати: «Що се я, дурна, зробила? Нащо я журавлеві відмовила? Ну, чи ж добре отак самотою жити, без господаря в хаті? Він же приходив, перепрошував! Піду, скажу йому, що вже згоджуюсь!»

Пішла чапля: здибалася, мовби несподівано, з журавлем та й каже йому, що от, мовляв, роздумалася, піде вже за його.

Куди там! Журавель уже і не думає її брати:

- Що ж се,- каже,- таке? Ти мені вже двічі гарбуза дала, та щоб я знов тебе сватав? Не хочу!

- Ну, не хочеш, то нехай же ти згинеш! - каже чапля.- Вже тепер і не думай, і слова мені не кажи ніколи про своє сватання! Нехай тобі абищо!

Пішов журавель, пішов, а згодом знов почав думати: «Отже, таки одружуся! Що ж так бурлакувати - без вірної дружини, та без господині в хаті! Недобре! Піду до чаплі, перепрошу її гарненько, може, піде».

Пішов, але чапля-таки затялась, не хоче! А через якийсь час каже, що вже пристає! Ну, коли ж знову журавель не хоче її брати! А там, дивись, знов журавель іде свататься, так уже чапля не хоче!

І так вони вже ходять та ходять, а побратися ніяк не можуть: коли одна «надумається», то друге «роздумається», та й нема згоди.

От так і ходять до сеї пори!

 

ПРО ДІДОВУ ДОЧКУ ТА БАБИНУ ДОЧКУ

 

 

Був собі дід та баба, і було в них дві дочки: дідова дочка й бабина дочка. Дідова ж дочка була така добра та роботяща, все робила, що їй наказувано, а бабина дочка така лиха та ледача - нічого не хотіла робить і нікого не слухалась.

А все ж таки баба свою дочку більше любила й жалувала, ніж дідову: своїй і пиріжка з маком дасть, і намиста купить, а дідовій нічого такого, та все сварить її, та лає: і те не так зробила, і того не тямиш! Все не добре.

Одного разу тая баба так дуже розгнівалася на дідову дочку, що стала казати дідові:

- Візьми свою дочку та одведи її в ліс. Я не хочу, щоб вона тут була!

- Та як же вона сама житиме в лісі? Вона ж там загине!

- А нехай собі! - каже баба.- Одведи та й годі! Не треба мені твоєї дочки.

От подумав, подумав дід та й сказав своїй дочці:

- Ну, збирайся вже, одвезу тебе. Все одно тут тобі життя нема.

Заплакала дідова дочка і почала збиратись. Взяла деяку одежину та півника й котика.

Одвіз дід дочку свою в ліс. Там була така хатка маленька, що дроворуби собі колись поставили, а потім покинули, як пішли додому. Туди й завіз дід свою дочку.

- Ти, дочко, не журись,- каже дід,- я тебе швидко одвідаю!

- Добре, тату,- каже дідова дочка.

Дід урубав дровець у лісі, привіз дочці, зоставив їй хліба й солі, пшона та трошки сальця й поїхав додому. А дочку зоставив.

Тільки вже й не прощався з нею, щоб жалю не завдавать, а так зробив: прив’язав деревинку до припічка на причілку, то вітер як повійне, деревина й стукне в стінку, а дідова дочка дума: «То мій батенько дрівця рубає!» Слухала, слухала, аж уже й стукати перестало, а діда нема…

Тоді вона догадалася, що батько поїхав.

Пожурилася дідова дочка, а потім узялася за діло: хатку прибрала, сміття позамітала, павутиння поскидала, знайшла відерце і пішла по воду.

Іде, іде. Коли стоїть яблунька така зарослая та гусеницею обплутана, що страх.

От та яблунька й просить:

- Дівко, дівко, порятуй мене, обчисть мене, я тобі в пригоді стану!

Взяла дідова дочка, обполола ту яблуньку гарненько, обгребла, ще й пісочком обсипала, гусеницю обібрала. Стоїть яблунька, як лялечка. І пішла собі дівчина.

Набрала води з кринички, вертається, коли біжить сучечка, та така нещасна і вся в виразках, а в тих виразках черви позаводились! І стала та сучечка просить дідову дочку:

- Дівко, дівко, порятуй мене. Обханюч 4 мене. Я тобі в пригоді стану.

Взяла дідова дочка, очистила оті виразки, ще й водичкою промила, та й шерсть пригладила. Стала сучечка чепурненька.

Прийшла дідова дочка до своєї хатки, а котик і півник так уже за нею заскучали.

От вона випалила в печі, щоб кулешику зварити та щоб тепло було, попоїла й котика з півником нагодувала. Повечеряли всі втрьох і лягли спати.

Коли се чує вночі - щось таке стукотить. Стукотить та ще й наказує:

- Стукотить, грюкотить кобиляча голова! Дівко, дівко, одчини!

Дівчина встала, одчинила. А голова знов каже:

- Пересади через поріг!

Пересадила.

- Посади мене за стіл!

Посадила.

- Дай мені їсти!

Дала.

- Покоти мене спати!

Помостила дівчина під піччю, покотила.

Лягла, коли чує - знов