Черемшина Марко - Новели, Черемшина Марко

що зібрався довкола скованого простоволосого Юсипа. Випитують один другого, що воно таке сталося, а як побачать жандарма, що сів собі на лавочці, спустив чако на очі і ніби дрімає, то всі мовкнуть. Вони догадуються якогось злочину, що його допустився Юсип, і кліпають допитливо один на одного та й покивують головами.

Юсип понуро дивиться на землю і від часу до часу утирає скованими руками кров з лиця, що набризкала сеї ночі межи стінами громадської канцелярії.

- Дивітси, люди, покаяніє та й аби-сте дітям своїм закзували підносити руку на пана вахміщя. Дивітси, шінуйте пана вахміщя, аби-сте котрий не попацили таке, єк Юсип. Майте розум, панове газди, не подуфальтеси, не лихословте, бо за пана вахміщя гостра кара. Аді, Юсип заштрик тепер у біду, та й не знати, ци вийде з припону! - заговорив війт до гурту, показуючи рукою на Юсипа.

- Здурів чоловік на старість, здурів! - чути було голоси між гуртом.

Жандарм підніс з очей чако, роздивився по гурті і усміхнувся. То був сміх вдоволення із-за того, що Юсипів «злочин» учинив корисне для нього враження на бадіках. Він же ж умисне задержав Юсипа коло громадського уряду, щоб люди оглядали його і відстрашувалися прикладом.

- Ци то до тебе приступило шо, Юсипку, ци ті розум відобрало? - питав один бадіка з гурту.

- Це знашно, брачіки, шо він не при розумі,- додав другий.

- Таки нічо інше, лиш підплитник уліз у него та й решта,- прикинув третій.

- А дивіт, єк обмінився на твари, та й, віді, й бесіду відобрало,- притакував дехто.

- Мой, Ю’, ану, скажи, кого тепер видиш?

- Ану, перехрестиси, Юсипку!

- Ану, віговори очєнаш, то зараз ті лекше стане.

Обсипаний тими питаннями й радами, Юсип повів жалібно очима по зібраному гурті, зітхнув тяжко, простягнув навперед себе заковані руки й заговорив:

- Любчіки-газди! Раз мні мати на світ породила, раз траба гинути!

По сих словах виступив на його кровавім лиці піт, а ноги стали трястися. Він захитався, начеб мав падати на землю, але жандарм прискочив, сіпнув його за плече і гострим поглядом вказав йому дорогу до міста:

- Три кроки напшуд, 2 рушай, псяюха!

А коли жандарм попровадив уже Юсипа долів дорогою, тоді Лукин «по правді» розповідав бадікам цілу пригоду.

- Так, аби здуріти, то він, брачіки, не здурів, але тото сеї ночі лучилася дурничка, та й було си, зважєєте, трішки при фантазії. А цес когутєк дес переночував у него та й над зорями прийшов ід нам на контролю. Ну, та й знаєте, єке тото: кождий був би за газдиню лихий. А у Юсипка мєка голова, бо за цеї жінки цалком зів’єв. Та єк таки учув, що когутєк прийшов, та й до него: «Мой, раз мать родила!» - та й ймив за матлю, та лиш потермусав та й, аді, по всему...

- Еге-е-е! То такої пішло, Лукинку? - загули зацікавлені бадіки з усмішкою на устах.

- Такої, брачіки, такої!

 

СВЯТИЙ НИКОЛАЙ У ГАРТІ

 

 

Пс-с-ст! Уже йде!

- Куда?

- До нас!

- Де?

- Пс-с-ст! Онде вже на Приймаковім перелазі. Васи’! Скоч ше на під.

- Чого?

- Накрий термітев одежину, привали каменем дошку!

- Вже привалив.

- То скинь кожушину, бо возме...

- Ні, я втечу.

- Неня сховала опинку?

- Сховала?

- А єма єк?

- Попелом притрусив, не заздрит...

- Дє’!

- Шо?

- Дайте ше свій капелюх мені.

- На, тікай!

За воринням показалася фігурка, вся в чорному одінню, а на голові шапка з чорно-жовтою мотузкою на долішніх краях і з кругленьким гудзиком напереді. Гудзик виходить понад рівне дно шапки. Під лівою пахою подовгаста книга, в правій руці бук. За фігуркою йдуть два люди. Один несе спору в’язку мужицького плахтя та одіння, другий голіруч.

- Дома Курило Сівчук?

Тиша...

- Курило Сівчук дома? - грімкіше крикнула фігурка.

- Чіму би не дома, проше ласки божої та й панцкої,- відозвався з низенької, майже безвіконної хати хрипливий придушений голос. Слідом за тим скрипнули чорні закурені двері і випустили надвір чоловіка середнього росту. Його худе, поморщене лице, кучма нерозчесаного волосся, сухоребрі груди, що їх не обіймає собою темна, латана сорочка, витерті червонаві холошні і худокості, босі ноги говорили самі за нього, що́ він є. Він не потребував представлятися. На його стан зложилися віки нужди і вип’ятнували на ньому грубими буквами: мужик.

- Я дома, проше ласки божої та й...- повторяв Курило Сівчук, схиляючися вниз.

- Чому не відзиваєшся, як тебе кличуть? - сердито спитала фігурка.

- Та єк же ні? Я дома, проше ласки...

- Будемо тебе забирати на податок...

- Що ж дієти, проше ясного пана та й здикуторя.

- Худобу маєш?

- Маржинки дасть біг, проше пана. Вже давно не кушіли-сми скороми.

- Що маеш рухомого?

- Хороми?! Ей де! Хоромів нема, проше пана, штири голі стіні, та й по всему. Бідно си діє, пишний, та й годний, та чємний панчіку!

- Брешеш! Присяжний! Ходім досередини.

- Або ж я спираю ласкавого пана?

Пан екзекутор штовхнув палицею в двері, що до половини вже буди отверті. Двері заскрипіли і відхилилися аж до самої стіни. Екзекутор зігнувся і переступив поріг, за ним увійшов присяжний, а відтак Сівчук. Другий присяжний лишився із своєю в’язкою надворі і прилагоджував посторонки на довгий пакунок.

- Де ж твої річи? - питав невдоволений екзекутор.

- Бідно си діє, ясний та добрий панчіку, штири стіні та й... Самі здорові видите, бог би вам дав панованє!

- Я нічого не виджу.

- Га! нічьо ж бо й видіти панцким очам: біда та й клопіт!

- То твоя жона?

- То, проше ласки пана, жінка.

Курилиха Сівчучка, що досі стояла неповорушно в чорній сорочці без опинки, постурила один ступінь ближче ід чоловікові свому і глянула наскісь екзекуторові в очі.

- Нічьо нема,