Ернст-Теодор-Амадей Гофман - Лускунчик і Мишачий король, Ернст-Теодор-Амадей Гофман

- Ох, мамусю,- сказала Марі,- то були сліди великої битви між ляльками й мишами! А я тому так злякалася, що миші хотіли захопити в полон бідолашного Лускунчика,- він командував ляльковим військом. Я кинула в мишей свого черевика, а що далі сталося, не знаю.

Хірург Вендельштерн моргнув матері, і та дуже лагідно сказала Марі:

- Ну, гаразд, доню, не хвилюйся! Миші всі втекли, а Лускунчик стоїть у шафі цілий і неушкоджений.

Тієї хвилини до спальні зайшов батько, помацав у доньки пульс і завів довгу розмову з хірургом; Марі чула, що йшлося про якусь травматичну лихоманку.

Марі довелося лежати в ліжку й ковтати ліки. Минуло кілька днів, поки їй полегшало і вона перестала почувати себе хворою. Тільки рука ще трохи боліла.

Марі знала, що Лускунчик вийшов з битви цілий і неушкоджений, але часом їй ніби вчувалося, що він виразно, хоч і дуже сумним голосом, промовляє:

- Марі, моя найдорожча пані, ви багато зробили для мене, але можете зробити ще більше!

Даремно Марі розмірковувала, що б могли означати ці слова,- їй нічого не спадало на думку.

Гратися Марі не можна було через поранену руку, а коли вона бралася читати або переглядати малюнки у книжках, в очах їй починало так дивно мерехтіти, що доводилося відкладати книжку. Тому час для неї спливав дуже повільно, і вона не могла дочекатися вечора, бо тоді мати сідала до її ліжка й читала або розповідала багато цікавого.

Одного разу, коли мати саме скінчила прецікаву розповідь про королевича Факардіна, двері відчинилися і зайшов Дросельмаєр.

- Ану хай я погляну, як почувається наша бідолашна хвора,- сказав він.

Тільки-но Марі побачила хрещеного в жовтому сюртуку, як у неї перед очима немов жива постала картина тієї ночі, коли бідолашний Лускунчик програв битву з мишами, і вона мимоволі крикнула назустріч старшому радникові суду:

- Ох, дядечку Дросельмаєре, як ви негарно повелися! Я ж бачила, як ви сиділи на годиннику й затуляли його крильми, щоб він не вибив годину й не злякав мишей, і добре чула, як ви кликали Мишачого короля! Чому ви не прийшли на допомогу Лускунчикові, чому не прийшли на допомогу мені, лихий, недобрий дядьку Дросельмаєре? Через вас я покалічилась і мушу лежати в ліжку!

- Що з тобою, доню? - перелякано вигукнула мати.

Але хрещений раптом химерно скривився й проказав деренчливим, монотонним голосом:

Маятник хитається,

Часу не питається.

Цок, і тук, і бум, і бам,

Я годину виб'ю сам!

Цок, і тук, і тук, і цок,

Хто сховався у куток?

Прилетить сова крилата,

Щоб мишей усіх прогнати,

Цок, і тук, і бум, і бам,

Буде, миші, лихо вам!

Цок-тук, дзень-дзелень,

Рік у рік, день у день

Лічить маятник хвилини,

І не стане, не спочине,

Не затихне ні на мить,

Цок-цок, хить-хить!

Марі вражено втупила очі в хрещеного. Він був не такий, як завжди, а ще набагато бридкіший. Правою рукою він помахував то вгору, то вниз, мов лялька, що її смикають на сцені за мотузочку. Марі перелякалася б його до смерті, якби поряд не сиділа мати і якби Фріц, що тим часом тихенько зайшов до кімнати, не зареготав на все горло:

- Ой, дядечку Дросельмаєре, який ви сьогодні знов кумедний! Кривитесь і махаєте рукою, наче мій блазень, той, що я його давно викинув у запічок.

Мати посуворішала й мовила:

- Любий пане Дросельмаєре, ваші жарти дуже дивні. Що ви хочете ними сказати?

- Боже мій,- засміявся Дросельмаєр,- хіба ви не знаєте моєї улюбленої пісеньки годинникаря? Я завжди співаю її таким хворим, як Марі.

Він швиденько сів на стілець коло ліжечка Марі й сказав:

- Не гнівайся, що я зразу не виколов Мишачому королеві всі чотирнадцять очей, але я не міг їх виколоти, замість того я тебе зараз дуже потішу.

На цьому слові старший радник суду сягнув рукою до кишені і обережно витяг звідти - знаєте кого, діти? - Лускунчика, якому він майстерно повставляв ті зуби, що були випали в нього, і вправив звихнуту щелепу.

Марі аж скрикнула з радощів, а мати усміхнулася і сказала:

- Тепер ти бачиш, як хрещений дбає про твого Лускунчика?

- Але все-таки визнай, Марі,- перебив матір старший радник суду,- все-таки, визнай, що зростом Лускунчик не вдався і вродливим його теж годі назвати. Чому їхній рід став такий бридкий і чому та бридота переходить їм у спадок, я тобі залюбки розповім, якщо ти хочеш слухати. Чи ти, може, знаєш уже казку про принцесу Пірліпат, відьму Мишільду і вправного годинникаря?

- Послухайте,- втрутився зненацька Фріц,- послухайте, дядечку Дросельмаєре, ви добре повставляли зуби Лускунчикові, і щелепа теж уже не відвисає, але чому в нього немає шаблі? Чому ви не почепили йому шаблі?

- Ет, хлопче, тобі все недогода! - невдоволено відповів старший радник суду.- Який мені клопіт, є в нього шабля чи немає? Я його вилікував, а шаблю хай собі сам дістає де хоче.

- Справді,- погодився Фріц,- він хлопець хоробрий і зуміє добути собі зброю!

- То як, Марі,- повів далі хрещений,- знаєш ти казку про принцесу Пірліпат?

- Ні, не знаю,- відповіла Марі.- Розкажіть, любий дядечку Дросельмаєре, розкажіть!

- Сподіваюся, дорогий пане Дросельмаєре,- мовила мати,- що цього разу ваша казка не буде така страшна, як завжди?

- Анітрохи, шановна пані Штальбаум,- відповів Дросельмаєр.- Навпаки, те, що я матиму честь розповісти вам, буде дуже веселе.

- Розкажіть нам її, ну розкажіть! - знов загукали діти.

І старший радник суду почав так:

- Мати нашої Пірліпат була дружиною короля, а отже, королевою, а сама Пірліпат, тільки-но з'явилася на світ, тієї ж миті стала природженою принцесою. Король не міг намилуватися гарненькою донечкою, що лежала в колисці, радість так і рвалася з його грудей, він танцював, стрибав на одній нозі і раз по раз вигукував:

«Ура! Чи хто коли бачив кращу дівчинку, ніж моя Пірліпатонька?»

А міністри, генерали, радники та офіцери штабу стрибали, як і їхній володар, на одній нозі й віддано вигукували:

«Ні! Не бачив ніхто!»

Та й справді, кожен визнав би, що, відколи світ стоїть, кращої дитини за принцесу Пірліпат ще не народжувалось. Її личко було ніби виткане з білого, як лілея, і рожевого, як троянда, шовку, очі були як дві живі, блискучі краплі небесної блакиті, а волоссячко