Олександр Павлович Бердник - Стрiла Часу, Олександр Павлович Бердник

чиряка, скривився, а потім і хорошу людину зустрічаєш так, мов кислицю з’їв. Ну-ну, не сердься. І запам’ятай, що нема такого чоловіка в світі, щоб на його тілі було більше чиряків, ніж здорового тіла. Приходить час, і людина стає здоровою. Так і в житті… Профілактика потрібна, чистка… Колись люди доживуть до того, що жодного чиряка не буде…

— Де? На тілі?

Старий засміявся, підморгнув щетинистим оком.

— І на тілі, і серед людей.

— Ви вірите?

— Аякже. До того йдеться. Інакше не варто й жити. Я часто дивуюся нишком: як то вчені сперечаються, чи варто людині жити, чи не варто, чи стає вона кращою, чи не стає?.. Читав, читав такі статейки в різних там журналах… І думаю, що такі вчені мислять не головою, а чим-небудь іншим…

Старий іронічно хихикнув, покрутив головою, сильним поштовхом весла ввів човен у неширокий рукав Дніпра. Течія тут була повільною, вона звивалася голубим вужакою поміж густючими кучерявими лозами.

— Ти тільки подумай, Василю, тисячоліття тому люди ходили в шкурах звіриних, билися палицями, їли одні одних, дрижали від страху перед темрявою і громом, перед зливою і пожежею. А тепер… Ну ти можеш заперечити, що й тепер є всяка пакость на світі, що й з вищою освітою або в кабінеті вченого можна бути людоїдом… Еге ж, хіба атомні бомби не людоїдство? Проте це пройде… їй-богу, пройде! Як от кір або коклюш у дітей проходить. Я часто думаю, хлопче, вночі, як вийду надвір та гляну в безмежне небо, — які чудові люди будуть в майбутньому, як житимуть чудесно! Просто казка… Тільки вбити звіра в людині, і тоді — вся природа ляже перед нею!

— Ой, мабуть, не скоро, діду!

— Ну то й що. А хіба Мічурін для себе вирощував сади? А робітник хіба для себе будує машини, чи селянин сам поїдає весь хліб, що вирощує? Е, хлопче, всі ми для когось робимо. Правда, по-різному… Одні так, аби день до вечора, аби скоріше до зарплати, а інші — з теплотою душевною, з любов’ю. Бо вони не просто роблять ту чи іншу річ… Вони думають про людей, які будуть користуватися плодами їх труда. Ти як вважаєш, Василю, людство рухається вперед?

— Ну аякже!

— Значить, людей з душевною теплотою більше, ніж чиряків. Ясно?

Василь широко посміхнувся.

— Ясно, діду!

— Ну а раз ясно, то вилазь. Приїхали…

Рукав Дніпра різко завернув праворуч, перейшов у широкий старик. На лівому березі, на піщаному горбі, виросла з-поміж кущів верболозу і осокорнику біленька хатинка з одним віконцем. На березі лежали нові куги, ліхтарі, на воді хитався, прип’ятий до верби, пошарпаний моторний човен з допотопним двигуном.

Василь схопив торбу, черевики і вискочив на берег.

— Ну, спасибі вам, діду. Дуже цікаво було з вами розмовляти. Приїжджайте ще сюди, їй-богу…

— А чого мені приїжджати, — хитро осміхнувся дід. — Я тут живу…

— То ви…

— Еге ж, еге ж! Я Данило. Данило Романович… Василь стояв вражений, розставивши руки.

— Ну чого дивуєшся? Іди до хати, клади начиння. Снасті для риби є? Ну й добре. Ходи туди, до кручі, там ще один рибалка. Професор. Познайомишся, разом рибу ловитимете. Хе-хе! Побачимо, що зловите. А не зловите, ввечері посьорбаємо юхи з сома. Хм, бач як побіг! Аж закуріло… Четвертак! Чи ти ба! Ну й чудило!..

ДИВНА УМОВА

Василь розгорнув кущі, ступив на невеликий піщаний п’ятачок, що навис над водою, озирнувся. Де ж той професор? Ага, он внизу, біля берега.

Справді, проти сонця блищала чиясь лисина, а трохи нижче, на воді, гойдався великий червоний поплавок. Василь скочив з кручі вниз, підійшов до власника лисини.

— Ну як, клює? Здрастуйте!

Чоловік підскочив, мов ужалений, і кібцем накинувся на Василя.

— Якого біса ви кричите, всю рибу розігнали!?

Незнайомий раптом замовк і розвів руками. Його сиві, ріденькі вуса під хрящуватим носом смішно смикнулися вгору і вниз.

— Те-те-те! Кого я бачу? Та це ж… Горовий! Ну да, Василь Горовий!..

- Іване Ігнатовичу? — й собі здивувався Василь. — От чудеса.

Та й було чого дивуватися. Це був справді професор з кафедри астрофізики, у якого вчився Василь. Професор Діжа, або, як дражнили його студенти, «консервований Морж». Таку дивну кличку дістав професор за виняткову впертість у захисті відмерлих теорій і за свої вуса.

— Чого вас сюди принесло? — нарешті отямився професор.

— Я бачу, що й ви тут?

— Але ж я перший приїхав сюди!

— Я не знав, професоре!

— Послухайте, Горовий… Дніпро довгий, береги скрізь такі чудові.

— А мені, професоре, подобається саме тут…

— Ось як. Ну тоді доведеться мені шукати іншого місця. Чорт забери, знову все літо пропаде через вас…

— Чим же я вам заважаю? — образився Василь. — Хіба мало кущів? Ви в одному, я в іншому…

— А ночувати будете в Данила Романовича? — сердито запитав професор, змотуючи вудочку.

— В нього…

— Ще чого не вистачало. Ви мені остобісіли на лекціях!

Іван Ігнатович раптом розкуйовдив уявне волосся, підняв кістляві руки вгору і, патетично потрясаючи ними, фальцетом закричав: