Герберт Уеллс - Невидимець, Герберт Уеллс

Цікавість жерла Каса, місцевого лікаря. Бинти викликали в ньому професійний інтерес, а оповідання про тисячу й одну пляшку збуджували заздрісну повагу. Протягом усього квітня та травня він шукав нагоди порозмовляти з Незнайомим і, нарешті, десь перед зеленими святами таки не стерпів. За привід до побачення стало йому збирання пожертв на утримання місцевої медичної сестри. Його вразило, що місіс Гол не знає прізвища свого пожильця.

— Він назвав мені своє ім’я, — сказала місіс Гол (твердження, до речі, цілком безпідставне), — але я не дочула.

На її думку, кожен узяв би її на сміх, якби вона призналася, що зовсім і не знає його імені.

Кас постукав у двері вітальні й увійшов. З-за дверей ясно чути було прокляття.

— Даруйте, що так вдерся до вас, — почав містер Кас, але потім двері зачинились і позбавили місіс Гол змоги бути в курсі подальшої розмови.

Вона розповідала, що перші десять хвилин чула шемріт голосів, далі вигук подиву, шурхіт ніг, падіння стільця, вибух сміху, швидкі кроки до дверей, і на порозі з’явився Кас; блідий, він вибалушеними очима дивився через плече. Дверей за собою він не зачинив, на господиню й не глянув, пройшов через залу, збіг сходами і хутко пішов по дорозі. Капелюха свого він тримав у руці. Місіс Гол усе стояла за прилавком і дивилась на розчинені двері вітальні. Вона почула, як Незнайомий тихенько засміявся і пройшовся по кімнаті. Обличчя його не було видно з того місця, де вона стояла. Потім грюкнули двері вітальні, і знову затихло.

Кас побіг просто до Бантінга, місцевого вікарія.

— Чи я не божевільний? — уривчасто почав Кас, увіходячи в убогий кабінет. — Хіба в мене вигляд хворого на голову?

— Що трапилось? — спитав вікарій, кладучи аркушики, де було списано його майбутню проповідь.

— Той молодець з готеля…

— Ну?

— Дайте мені випити чогось, — попросив Кас і сів. Підлатавши собі нерви склянкою дешевого хересу — єдиний напій, що його визнавав вікарій, — Кас розповів йому про своє побачення з Незнайомим.

— Приходжу я, — ледве зводячи дух, казав він, — і починаю з того, що прошу відписати яку-небудь суму на користь медичної сестри. Коли я увійшов, він сунув руки в кишені і гепнувся в крісло. Сопе. Я кажу йому, що чув про його наукові інтереси. “Так”, — каже і знову сопе. Сопів він увесь час, поки я був там; певно, здорово застудився. Воно й не диво, коли так закутуватися. Я розказую йому про сестру, а сам пильно до всього придивляюся. Скрізь — пляшки, хімікалії, терези, пробірки на підставках і запах… вечірнього рясту, чи що. “То підпишетесь?” — питаю. Каже, що подумає. Тоді я прямо вже, чи не провадить він яких-небудь дослідів. Каже, що так. “І здавна?” Його взяла злість. “Здавна, чорти б його батькові!..” — “О!” — кажу. Він і так уже кипів, а моє запитання розпалило його ще більше. Йому, бачте, дали рецепт, і рецепт надзвичайно важливий; який саме — не сказав. “Медичний?” — питаю. “А вам навіщо знати?” Я перепросив його. Він зверхньо так пирхнув, кашлянув і вів далі. Він прочитав. Той самий рецепт тобто. П’ять складових частин. Потім поклав його і відвернувся. А протяг з вікна шурхнув і здмухнув папір. Працював же він, каже, в кімнаті, коли димар коминка був відкритий. Бачить, щось мигнуло, і рецепт загорівся та й полетів у димар. Кинувся до коминка, та ба! Полетів уже з вітром. І тут він, щоб показати, як летів той папірець, змахнув нараз рукою.

— Ну й що?

— А руки ніякої! Самий порожній рукав. Я подумав, що він каліка, — носить коркову руку, а оце відчепив її. А потім гадаю: ні, тут щось не так. Який же чорт підтримує рукав зсередини й не дає йому стулятись, коли там нічого нема? А там не було нічого, запевняю вас. Анічогісінько, Я бачив приблизно до ліктя, і там була тільки порожнява, видима крізь дірку в рукаві. “Боже!” — скрикнув я. Тоді він спинився. Втупив у мене свої очі під окулярами, а потім і собі глянув на рукав.

— Ну й що?

— Оце й усе. Він не промовив ні слова. Тільки подивився на свій рукав і хутко засунув назад у кишеню. “Я розповідав, здається, що рецепт згорів?” — і запитливо кахикнув. “Слухайте, — питаюсь, — як у чорта рухаєте ви цим порожнім рукавом?” — “Порожнім рукавом?” — “Авжеж, — кажу, — порожнім”. — “А хіба він порожній? Ви бачили, що порожній?” Він устав. Устав і я. Він повільно ступив три кроки й підійшов зовсім близько до мене. Сопів люто! Я не злякався; хоч нехай мене повісять, коли його забинтована макітра та ці шори на очах не наженуть страху на будь-кого! “Так рукав, кажете, порожній?” — питається. “Звичайно”, — відповідаю. А справді, таки важко було витримати його німо втуплений погляд! Тоді він спокійно знову витягає з кишені той рукав і підводите руку до мене, неначе хоче показати її ще раз. І так повільно це робить! Я зазираю всередину. Дивлюсь немов цілу вічність. “Ну, що ж, — кажу, відкашлюючись, — там нема нічого”. Треба ж було сказати щось. Мене починав брати страх. Він повільно-повільно — ось так — простягає руку, поки від рукава до мого обличчя лишається не більше ніж шість пальців… Чудно якось дивитись, коли до вас наближається порожній рукав… І тоді…

— Ну й що?

— Щось немов великий і вказівний палець стискають мені носа.

Бантінг зайшовся сміхом.

— Але ж там не було нічого! — майже істерично вигукнув Кас. — Добре вам сміятись, а я так налякався, що вдарив по рукаві, повернувся й дременув з кімнатц. Його я залишив…

Кас примовк. Годі було брати під сумнів щирість його паніки. Він розпачливо повернувся й випив ще склянку дешевого хересу, яким частував його добрий вікарій.

— І коли я вдарив його по рукаві, — вів далі Кас, — враження в мене було точнісінько таке, якби я вдавив по руці. Але руки не було! Там не було й натяку на руку!

Містер Бантінг замислився, недовірливо