Михайло Васильович Васильєв - Літаючі квіти, Михайло Васильович Васильєв

Але все це лише непрямі доводи, і я не насмілювався розповісти про них. Я спробував дістатись до печери і спочатку зазнав невдачі. Шлях туди був надто рискований. Я втратив бінокль і вирішив обмежитись фотографуванням скелі за допомогою телеоб’єктива.

Однак легенда, яку розповів папаша, спрямувала мої думки в іншому напрямку. Печера, в котрій побувала дівчина і втратила силу і вроду, могла бути лише радіоактивною печерою. Вона ж могла вбити за короткий час і Гамаюна. Але й це тільки припущення. В легенді істина завжди переплутана з фантастикою. Ось і про Гамаюна, наприклад, сказано, нібито це він вирубав зображення. Насправді їх зроблено десятки тисячоліть до нього. Могло бути вигадкою і все інше. І хоч я був майже впевнений, все ж не наважився сказати вам про своє припущення і знову вирушив сам.

Це мало не коштувало мені життя.

Остаточним доводом того, що печера сповнена радіоактивних порід, була мумія Гамаюна. В неї фосфоресціювали внаслідок опромінення білки очей, зуби й нігті. Вона не розклалась — радіоактивне випромінювання знищило всіх мікробів. Але про це все я дізнався, коли був в’язнем печери і наглядав собі місце поруч Гамаюна.

Я написав вам записки, викинув їх, сподіваючись, що хто-небудь помітить, і приготувався до смерті… Але тут мені спало на думку… Ви пригадуєте, в легенді розповідається про літаючу квітку? Адже метелик — це і є літаюча квітка. Десь у персидському епосі я навіть зустрічав таку метафору.

Нас з вами вразила узгодженість рухів крил метеликів, коли вони, пригрівшись, сидять на сонці, і ми поставили питання, хто подає їм команду. Я не наполягаю ні на чому, це просто припущення, адже можливо саме під час руху крил і випромінюється той імпульс, який служить для зв’язку метеликів і сприймається ними. І командують вони взаємно один одним. То чи не можна втрутитись мені в це і скомандувати їм?

Я знав, що Оля в цей час досліджує метеликів. Лежачи біля вузького отвору в світ, я впіймав одного з найрозкішніших метеликів, які вилітали з печери. Все інше я робив за допомогою двох голок. Я дуже зрадів, побачивши, що метелик, який сидів зовні, піднімає й опускає крила в такт тому, крилами котрого займався я. Мабуть, у цей час багато метеликів у досліджуваному районі робили фізкультурні вправи за азбукою. Морзе…

Не знаю, як сприймуть це ентомологи — спеціалісти по комахах. Вони можуть сказати, що такого не було й бути не може. Можливо, і досліди, які вони зроблять, підтвердять їхню думку. Але ж ми тут мали справу із зовсім особливими мутаціями, причому мутаціями у багатьох поколіннях. Можливо, ці якості взаємного зв’язку, що спостерігаються і у звичайного капустяного білана, тут виявилися, на моє щастя, надзвичайно різко…

Замученого метелика я потім випустив, замінивши його Іншим. Там, у печері, мільйони коконів — справжній розсадник цих комах. А години через дві я відчув, як хтось смикає за кінець вірьовки, котру я викинув з отвору. Це був Микола. Я потягнув вірьовку І на кінці її побачив динамітний патрон. Далі все було просто…

Мені хочеться висловити на правах старшого ще одну думку. Геологія не вузька наука… Геологові важливо знати тисячі речей, які, здається, не мають до його справи ніякого відношення. А втім, це стосується не тільки геологів. Нове найчастіше відкривається тепер на стику двох чи навіть кількох наук, як зауважив колись академік Зелінський. Без знань, зовсім не обов’язкових для мене як для геолога, ми не відкрили б уранових покладів, а я навряд чи залишився б живим…

І ще. Для людини науки — понад усе знання, можливість поповнювати ці знання, вчитись. А становище, яке займаєш, звання, авторський гонорар — це не головне. Запевняю вас!..

У цей вечір біля вогнища найдовше затримались Зав’ялов і Ольга. Геолог записував наслідки денних робіт, практикантка, охопивши руками коліна, довго дивилась на розкидані червоні жаринки вогнища, що поволі згасало.

— Сергію Андрійовичу, а чи не можете ви мені відповісти на одне запитання особистого характеру?

— Яке запитання?.. Будь ласка…

— Чому ви неодружений?..

Зав’ялов міг чекати все що завгодно, але не цього. Він не розумів, що жінка здогадується про кохання чоловіка до неї по якихось ще дрібніших ознаках, ніж він дізнався про поклади урану. Приховуючи збентеження, ллє дивлячись їй просто в очі, Зав’ялов тихо промовив:

— Якщо ви захочете, я розповім вам про це. Лише вам одній… Але не тут, а після закінчення ваіиої практики, в Москві…

Зав’ялов набрав номер телефону. Той номер, який він завжди пам’ятав, але дозволяв собі набирати не частіше одного разу на рік. Та й то з п’яти разів він лише одного разу почув її голос. Вислухавши довгу серію: “алло”, “натисніть кнопку”, “подзвоніть з другого телефону” і нічого не відповівши, він повісив трубку. Це було два роки тому. Але тепер він. відповів одразу.

— Рита, це Сергій. Ти мене не зовсім забула? Я хочу тебе бачити. Можливо, на одну хвилину, а може, і на годину. Але саму і негайно…

І через десять хвилин у розчинених дверях він побачив її. Вона змінилась. Стала вродливішою, повнішою. Але він відчув, що ця жінка вже не має над ним ніякої влади…

Можна було йти. Він і прийшов сюди тільки для того, щоб переконатись у цьому.

А Рита шукала теми для розмови. Про пагоду — пошло… Ну, як ти живеш — надто загально. їй здавалося, вона знає, чого хоче від неї цей чоловік. А він мовчав, і раптом:

— У тебе два нових ордени? — здивовано й заздрісно зауважила жінка, дивлячись на його груди блакитними невинними очима, чистоту яких він колись так любив. — А в мого тюхтія жодного. І, мабуть, ніколи не буде. Не вміє він влаштовуватись… Куди ж ти, Сергію? — і вона заклично простягнула до нього повні білі красиві руки…

Не промовивши жодного слова, Зав’ялов повернувся і вийшов.

Увечері він про все розповів іншій.