Віктор Васильович Савченко - Ночівля в карбоні, Віктор Васильович Савченко

сприймається науковцями безліч природних явищ, про які знають, але які ще не вміють пояснити. * * *

Хоч мої плечі й обтягували лямки важкого рюкзака, я, мов пір’їна, вилетів на третій поверх. Біля дверей лежав вогкий килимок, отже Галя вдома. Відімкнувши двері, я ще з порога помітив, що навколо все блищить, з кухні чути запах свіжого борщу. Кинувши рюкзак біля порога, я зазирнув у обидві кімнати, але дружини не виявилось. “Мабуть, десь вийшла…”— подумав я.

Похлюпавшись у ванні та повечерявши, я захопив із журнального столика свіжий номер “Історичного журналу” і простягнувся з ним на канапі. Поволі розмірковуючи, я розгорнув журнал… І тут прямо мені на груди впав синій конверт. Аж стрепенувся, помітивши знайомий почерк. За півроку я встиг уже забути про ту дотепну витівку старого. Я читав:

“Дорогий мій внуче, Василю! Мало радості писати листа, на якого не матимеш відповіді. Передусім хочу тобі сповістити про одну неприємну новину. Дід Спиридон потрапив у аварію, і його тепер серед нас немає. Його місце зайняв лікар-невропатолог Чорненко. Може, ти його й знав — про нього часто писали. Зараз він працює на буровій. Його фах, як і фахи десятків інших, хто сюди потрапив, не має тут ніякого значення. Робота у нас небезпечна, і небезпека та підсилюється високою температурою (280 °C), частими виверженнями вулканів та пиловими бурями.

Ну, хай вам щастить!

Вітай Галю.

P. S. He намагайся розгадувати таємниці моїх листів. Найближчим часом тобі це не вдасться”.

Цього разу мені було не до сміху. Професор Чорненко дійсно помер чотири місяці тому. В газеті “Медицина” писалося: “На шістдесят п’ятому році життя пішов від нас славетний лікар, доктор медичних наук, професор М. Д. Чорненко…” Не вмер, а пішов від нас. Хай дід Карно передбачив смерть Спиридона — старий мав вісімдесят вісім років, — але як він міг передбачити смерть професора Чорненка, якого ледь-ледь знав? Чи, може, там, у “пеклі”, передплачують “Медицину”?

Я підхопився і по хвилі уже нишпорив по кишенях мого піджака, де були кримський лист і перший лист із “пекла”. Розклавши листи на столі, одразу помітив, що всі вони починалися однаково: “Дорогий мій внуче, Василю!” Стуливши аркуші один до одного і співставивши всі три “Дорогий мій внуче, Василю!”, я підніс усе те до лампочки нічника — літери співпадали, неначе всі три листи було віддруковано з якоїсь матриці. Потім заходився досліджувати літеру “а”. Я віднаходив її на всіх трьох листах і, співставивши, підносив до нічника, її було написано однаково, байдуже, де я ту літеру помічав. Дослідивши “а”, я перейшов до “б” і т. д. Висновок був один: усі літери абсолютно однакові, неначе друковані на машинці з прописним шрифтом, до того ж з почерком мого діда. “Врешті, — подумав я, — дід Карно міг замовити у гравера шрифт свого почерку, а потім напаяти його на будь-яку друкарську машинку, яку й залишив у когось із своїх приятелів”. Судячи з усього, листи писала або друкувала людина, яка була в курсі всіх наших із дідом суперечок.

Колись у обласній газеті був надрукований допис “Молоді науковці і старі гальма”, де критикували одного професора з металургійного інституту, який буцімто гальмував розвиток своїх аспірантів, лекції читав з конспектів і не відповідав званню професора. Отож я, коли старий надто вже починав вихваляти себе і своє покоління, частенько підсовував йому той допис. Він реагував дуже бурхливо: обзивав мене ї моїх приятелів віслюками, які прийшли на все готовеньке та ще й губу копилять.

Я знов почав копирсатися в пам’яті, намагаючись віднайти ту людину, котра могла б писати листи, але, крім Козленка, ні на кому так і не міг зупинитися, хоча наша з ним зустріч півроку тому переконала мене в зворотному. “Кость Миколайович — актор, — наполягав на своєму внутрішній голос. — Заслужений артист республіки! Скорчити лазаря йому нічого не варто”. Отож, нашвидкуруч поголившись та одягнувши темно-сірий костюм, я по хвилі стояв уже в вагоні метро…

— А, Василю! — вигукнув Козленко. — Ходи, ходи дорогий! Дай-но я тебе, друже мій, розцілую!

З вітальні долинав гамір — там було повно гостей. Виявляється, Козленки відзначали срібне весілля.

Кость Миколайович відрекомендував мене гостям, не забувши додати, що я внук Карпа Левковича. Враз гості пожвавішали, почувши дідове ім’я. Я підсів до Люди — дочки Козленків. Ми перекинулися з нею кількома словами про її роботу — вона працювала медсестрою в дитячій лікарні, — а потім вийшли до лоджії подихати свіжим повітрям. Люда мала шовковисте волосся. Завжди бліде личко зараз було розрум’яненим. Не знати й чому, я розповів їй усе. Не приховав і своєї підозри щодо причетності до цих подій її батька.

Люда перечитала дідові листи. На моє запитання про друкарську машинку відповіла:

— У нас ніколи не було друкарської машинки.

Вона висунула шухляду під телевізором і дістала папушу аркушів. То були переважно тексти ролей, які колись переписував Кость Миколайович. Люда сама почала порівнювати почерк на них з почерком на дідових листах із “пекла”. Де там! Листи мого старого було написано за всіма правилами каліграфії. Козленкове ж письмо наводило на думку, що по ньому повзав рій вимащених чорнилом мух.

Якийсь час ми стояли мовчки, спершись на бильця балкона, милувалися вогнями міста на другому боці Дніпра, що нагадувало густо засіяне зорями небо. Хоч моя розповідь і здивувала Люду, проте вона вважала всі ті листи не дуже оригінальною витівкою діда Карпа. Я й сам так думав, але факти, про які писалося дідовою рукою, були абсолютно достовірні і це мене збивало з пантелику.

— Слухай, Василю, оцей професор. — Люда ніби читала мої думки. — Здається, недавно про нього друкували в “Медицині”…

— Не так уже й недавно, — заперечив я. — Місяців із чотири тому.

— Ні, ні, на днях. Стаття називалася “Заповіт професора Чорненка”. Можливо, йдеться про якогось іншого професора?

Вона вийшла і по хвилі вернулася з підшивкою газет.