Григорій Борисович Адамов - Таємниця двох океанів, Григорій Борисович Адамов

значно менш вразливого ученого, але і досі він не міг ще звикнути до сюрпризів, якими так щедро обдарував його океан. Однак, давши своє наймення новому класові м'якотілих, він зараз же почав здивовано обдивлятися дно навколо себе.

— Що ж це значить? Справді, дивно… — бурмотів він. — Дуже дивно… Куди ж вони поділись?

Нічого не розуміючи, Павлик машинально кружляв разом із зоологом серед багатьох черепашок, голкошкірих, асцидій, що усіяли грунт, то шукаючи очима по дну, то здивовано поглядаючи на свого ученого друга. Нарешті він запитав:

— Та що ви шукаєте, Арсене Давидовичу? Ми тут скоро передавимо все придонне населення.

— Як! — випрямився зоолог на весь свій невеликий зріст. — Невже ти не звернув уваги? Адже я не знаходжу тут більше жодного екземпляра цього дивовижного молюска! Що я буду робити з єдиним екземпляром, який я тримаю в руках? Хто мені повірить, що це законний представник нового класу? До того ж він ще в'ялий, дохлий якийсь. І я передбачаю, що всі поставляться до нього, як до випадкового каліцтва. Що ж мені тепер робити? Продовжувати тут свої шукання не можна — ми запізнимось…

Зоолог сів на невелику скелю і розгублено дивився на свою дорогоцінну унікальну черепашку. Павлик теж був дуже засмучений не стільки науково-методичними утрудненнями вченого, скільки його пригніченим виглядом.

— Знаєте що, Арсене Давидовичу? — вигукнув він раптом. — Давайте запам'ятаємо це місце, а потім повернемось сюди з Скворешнею, Маратом, Цоєм і будемо шукати організовано. Справді!

— Чудово! — зрадів зоолог. — Ти цілком правий. Ми ще пошукаємо! І тому, хто знайде другий екземпляр цього молюска — я подарую все, що вія побажає. А тепер за роботу! Поставимо пам'ятник цьому місцю. А молюска заховай у сумку — моя вже переповнена. Коли повернемось додому, дамо його Цою для описання і аналізу.

Наклавши високу купу каміння і замітивши скелі, що оточували її, вони рушили далі.

Зоолог задумливо промовив:

— Як багато нового і незвичайного! Як багато несподіваного доводиться мені зустрічати тут, у цих неприступних для людей глибинах! Ти повинен бути вдячний, Пав-лику, своїй долі, яка дала тобі можливість брати участь у цій першій в історії науковій глибоководній експедиції. З допомогою цих чудових скафандрів і ти разом з нами ознайомишся з усіма таємницями, захованими в невідомих глибинах океану. Я пам'ятаю, коли радянські льотчики і полярники вперше сіли на Північному полюсі, наші хлоп'ята гірке скаржились, що ось, мовляв, для них уже не лишилось на карті земної кулі ніяких «білих плям», що все вже стало відомим, і їм, радянським хлоп'ятам, відкривати нічого не доведеться. А про таку велетенську, можна сказати, суцільну «білу пляму», як глибини Світового океану, забули! Про океан, який займає майже три чверті земної поверхні. Про його таємничі, повні чудес глибини — забули! Але ненадовго… Ні, ненадовго! Ми перші ластівки тут. За нами сюди підуть тепер сотні і тисячі дослідників, і знову першими серед них будуть наші, радянські, бо тільки в наших, радянських скафандрах можна опускатися сюди і працювати…

Кілька хвилин вони йшли мовчки, серед риб, що снували навколо, кожен задумавшись про щось своє. Нарешті, Павлик, піднявши голову, запитав:

— Арсене Давидовичу! Ви це серйозно сказали? Про кашалота. Невже і він не зміг би розкусити наші скафандри? Ви, мабуть, пожартували?

— Ніскільки не жартував, Павлику. Адже в наших скафандрах ми можемо спускатися на найбільші океанські глибини. На тисячу, п'ять тисяч, навіть десять тисяч метрів! А це буде сильніше і страшніше, ніж щелепи кашалота.

— Ну, що ви, Арсене Давидовичу! Глузуєте? — недовірливо подивився Павлик на зоолога. — Адже там тільки вода! М'яка… А кашалот! Ого! Він так стисне зубами! Ви ж самі казали мені, що зуби у нього ось які! — Павлик розвів руки майже на півметра. — В такій паші скафандр трісне, як горіх.

Зоолог скоса глянув на Павлика і посміхнувся.

— Ти, бічо, не розводь рук так далеко. Вистачить і чверті метра. І то досить страшно. А вода… так, вона м'яка… А чи знаєш ти, скільки важить кубічний метр води?

— Знаю, — впевнено відповів Павлик, — одну тонну.

— Ну ось. А стовп води висотою в десять метрів над площею в один квадратний метр важить десять тонн, або, як кажуть, тиск такого стовпа дорівнює десяти тоннам, а над кожним квадратним сантиметром — одному кілограмові. Цей тиск дорівнює тискові всього стовпа повітря, чи атмосфери, над площею земної поверхні в один квадратний метр або квадратний сантиметр. Тому говорять ще, що тиск десятиметрового стовпа води дорівнює тискові однієї атмосфери.

— Так, я це знаю, Арсене Давидовичу. Це величезна вага, але ми її не відчуваємо, бо всередині нашого тіла є повітря під таким же тиском.

— Гаразд. Тоді тобі неважко буде зрозуміти, що чим глибше ми спускаємося під воду, тим більше вона давитиме на нас. На глибині ста метрів тиск цієї, як ти говориш, м'якої води дорівнюватиме ста тоннам на кожний квадратний метр площі, або десяти атмосферам. Поверхня людського тіла, в середньому, дорівнює двадцяти тисячам квадратних сантиметрів, і тиск води на цій глибині на все тіло людини досягає майже двохсот тонн; на глибині п'яти тисяч метрів він уже дорівнює десяти тисячам тонн. Ти розумієш? Це такий тиск, під яким не тільки людина, а й залізшій порожнистий циліндр сплющиться.

В нашому ж скафандрі людина лишається цілою і неушкодженою.

— Виходить, що скафандр із сталі? — запитав Павлик.

— Коли б він був із сталі, то треба було б зробити його з таких товстих пластин, що людина в такому важкому скафандрі навіть на глибині п'ятисот метрів не могла б і кроку зробити по дну, В таких броньованих скафандрах водолази до цього часу працюють на глибинах до восьмисот метрів, і їх пересувають по дму з місця на місце з допомогою лебідок і на ланцюгах. Та й робота там яка! Рукава і штани товсті — ні зігнути, ні розігнути руку або ногу, 3 рукавів стирчать кліщі, ломик, сокира,