Олександр Павлович Бердник - Вогняний вершник, Олександр Павлович Бердник

космосу складає лише бодай один відсоток мегасвіту, а дев’яносто дев’ять відсотків матеріальної тканини універсуму — поки що невидимі, їх можна з великими труднощами реєструвати з допомогою складних і вельми дорогих детекторів, побудованих у надрах гір або на дні океанів. А феномен чорних дір? Ці, як їх назвали вчені, «спрути космосу» були відкриті у центрах майже всіх галактик. Чи не вони визначали динаміку галактичних спіралей, а то й спіральність всього мега— та мікросвіту? Чорна діра промацувалася і в околицях Сонця. Відомий дослідник астробіолог Юрій Гук навіть дав їй назву «Люцифер», вважаючи, що в передісторичні часи це світило було райдужним гігантом, а потім сколапсувало, щезло з неба Землі.

Коротше кажучи, вченим нудьгувати не доводилося, незбагненне могло кожної миті вторгнутися з безмірності і зруйнувати дитячі будиночки догматичних концепцій. А Віолі було незбагненним майже все. Вона відчувала, що всім світоглядним концепціям чогось не вистачає. Чого ж? Напевне, органічності, простоти, природності. Великомудрі припущення та теорії астрономічних метрів інколи здавалися дівчині своєрідним шаманством. І мова наукових праць, і хитросплетіння карколомних формул — все було схоже на якусь несерйозну гру, на спробу спіймати полум’яне Сонце у сіточку з павутини. Хоч і красива вона — сітка вмілого павука, хоч на росинках, що виблискують на ній, виграють промені нашого світила або зірок, проте спіймати тайну космічних велетів у ті наївні плетива — марні старання!

Не сприймала Віола і багатозначних міркувань про походження планетних систем. Думка про унікальність появи Землі та інших планет здавалася їй школярською, несерйозною. Адже ми не дивуємося виникненню нового дерева, нової дитини. Процес народження здається нам природним, звичним, хоч за ним теж стоїть глибока, нерозгадана таємниця. Проте стосовно виникнення небесних тіл ми шукаємо чогось хитромудрого, вважаючи, що поява планетної системи біля зорі є випадком, якоюсь патологією, сплетінням виняткових подій та умов. А реальність може виявитися дуже простою. Як, приміром, розділення материнської амеби на дві дочірні. Як розлітання крилатих зернят кульбаби. Певно, кожне сонце, досягнувши зрілості, якогось критичного еволюційного моменту, породжує свої соненята чи зоренята. І це є нормальне життя зірки, як плодоносіння у дерева…

О, скільки, напевне, таємниць у космосі! Скільки дивних, непояснених випадків, явищ, про які й самі астрономи не бажають замислюватись. А чому? Чи не приховано в серці людини страх перед таємницею свого походження та покликання?..

Вечорами Віола приходила до друзів у гуртожиток інституту. Там вони обмінювалися думками, інколи гаряче дискутували. Особливо багато суперечок виникало про існування іншопланетних мислячих істот. Віола доводила, що поява життя, а отже, й поява самоусвідомлених створінь, не може бути випадковою, рідкісною. Вона є закономірний ступінь світового розвою. Чого нема в зерні, того не буде в рослині, що не посіяне у Всесвіті — те не виросте.

— Ти проповідуєш телеологію, цілеспрямованість еволюції, — гарячкував Іван, сварячись худим, довгим пальцем. — По-твоєму виходить, що й люди, й тварини, всякі там бегемоти чи блощиці — все це вже запрограмоване в надрах матерії? Коли, ким і чим?

— Ніким і нічим, — усміхалась Віола. — Як ніким і нічим не закладено інформацію дуба у жолудь. Світобудова вічна. Ми хоч інколи задумуємося глибоко й серйозно над поняттям «вічності»? Таємнича всеохопність всіх мислимих часів і просторів, спресованих в якусь чаклунську одність, спільноту, котру ми безсилі висловити, уявити або описати математично. У вічності є незліченні можливості втілення, здійснення, виявлення, експерименту. її лабораторія — квадрильйони, оптильйони світів, еволюцій, цивілізацій, розумів чи антирозумів. У неї є реальна можливість у безконечних варіантах структур і поєднань виявити будь-яку потенційність…

— Чому саме таку, як у нас на Землі, а не іншу? — єхидно запитав Іван.

— Не дуже розумне запитання, — втрутилася Надійка. — Ти стаєш ортодоксом, Іване. їй-богу, розлюблю, як будеш і далі отаким догматиком…

— Я поясню свою думку, — сказала Віола, ясною усмішкою зм’якшуючи сварливий тон подруги. — Напевне, кожна еволюція повинна пройти міріади спіралей буття, ніби розгадуючи безліч лабіринтів та загадок для розуму, інтуїції чи інстинкту. Кожна спіраль неповторна, оригінальна. Вдала чи невдала. Це вже залежить від напруги розуму, від старанності пошуку, від гостроти відповідальності, від сміливості духу, від самоусвідомлення місії та вичерпності її здійснення. Скульптор не кожен камінь перетворює на шедевр творчості. А мати-природа щедріша за будь-якого творця. На Сході говорять, що вона любить велику гру, в обіг якої вводить безодню світів та можливостей. Тому ми не можемо запитувати, чому ми такі, а не інакші? Нині такі, а завтра будемо іншими. Сьогодні — гусінь, завтра — непорушна лялечка, післязавтра — прегарний барвистий метелик, що летить у небо, радіє в променях Сонця…

— Романтично, але непереконливо, — бубонів Іван. — А взагалі, ти молодець, Віоло!

— Нарешті ти догадався! — патетично здійняла руки вгору Надійка.

— Гаразд, гаразд, — замахав руками, ніби вітряк крилами, Іван. — Нехай я згоджуся з тобою, що будь-яка фаза життя, в тому числі й мислячого, закономірна, неминуча. Нехай! Чому ж вона так рідко виявляється? Чому до нас не завітали венеріани, марсіани, юпітеріани, вчені з альфа Центавра, з Сиріуса, з туманності Андромеди? У них, як ти висловилася, була в запасі вічність, щоб перегнати нас у поступі. А що ми бачимо? Венера — середньовічне пекло, Марс — пустеля, Юпітер — аміачно-метановий монстр, де жодне життя не витримає. А далекий космос взагалі мовчить, всі проекти міжзоряного контакту потерпіли фіаско…

Віола безпомічно розвела руками.

— Друзі, ну як можна сперечатися про таємницю, про небувале? Що ми відаємо про незліченні вияви світового життя й розуму? Ми знаємо лише земне життя, та й то недосконало, поверхово. А що сказати про те, чого ми не бачили, не відчували? Шукати, шукати, думати і нічого не заперечувати безпідставно, лише на основі тих чи інших аксіом та упереджень — ось так я мислю правдиву науку… Ну а щодо зустрічі з іншими «розумами», з пришельцями… може, ми й стрічаємося з ними? Хто скаже? Може, цілий ряд явищ, котрі ми вважаємо природними, є свідчення розуму. Може, вони дивляться на нас, а ми не відаємо про те. Нам треба ще вирости з пелюшок первісного розуму, розірвати павутину антропоцентризму, егоцентризму. Я певна, що найближче прийдешнє відкриє нам казкові дива, перед якими замруть скептики…

Так минали дні у цікавих дослідах, спостереженнях, захоплюючих бесідах.