Тетяна В. Савченко - Мануал до черепахи

окремо по роках і відправниках. Але тут виникає проблема, бо в кожній країні інша форма конвертів; відповідно, є більші й менші, ширші й вужчі… Прямокутники листів розсипаються собі вільно. Конверти – окремо. Конверти забирає Зоя. Вона колекціонує марки. Принаймні хтось із нас мусив би колекціонувати марки, інакше в чому інтерес? Зоя не вміє правильно відокремлювати марку від конверта, але здогадується, що існують якісь правила і приписи, зробиш не так – матимеш марку знецінену й не цікаву жодному колекціонерові. Так Зоя не хоче. Інакше – не вміє. Тому марки з конвертів не відчіпляє. Тримає їх у себе.

А самі листи – в коробці, не перев’язані, не стосиками, вільно. Ширші і вужчі, більші і менші.

З демократичності розташування паперів користаються собі й інші паперові приблуди – старі проїзні квитки, сплачені й несплачені рахунки, липкі, оброслі пилюкою та дрібним непотребом стікери, безіменні телефонні номери, обгортки з цукерок і жувальних гумок.

Через те, що листи не лежать перев’язаними стосиками, і через те, що конверти забирає собі Зоя, вже неможливо з’ясувати, які листи новіші, які старіші. Якийсь час ми хотіли зробити для Варварки мапу, де був би позначений шлях наших батьків. Але Варварку мало цікавлять і листи, і мапи. Та й у нас в будинку жодної мапи так і не знайшлося. Та й порядок надходження листів тепер уже годі відтворити. А коли воно так, значить, так і треба.

Листи від батька 
Ляйпціґ

Нині ми з Мамою знов їдемо швидким потягом. Наші купейні сусіди, – думаю, подружня пара – до смішного мовчазні, за всю дорогу не промовили одне до одного й слова. Щойно вони разом снідали, уважно, довго й синхронно пережовуючи хліб із курятиною. Мама, розглядаючи їх, заснула, а я маю час розповісти про наші відвідини одного з найцікавіших європейських міст – Ляйпціґа.

У путівнику сказано, що Ляйпціґ уже 800 років вважається ярмарковим центром Німеччини. Нині ярмарок – це прикмета скоріш не торговельного, а туристичного бізнесу. Музична й особливо літературна історія міста багата на персоналії, це засвідчують направду симпатичні пам’ятники, загублені у скверах. Мені сподобався Ґете – він сидить на якійсь купі, смішно підібгавши ноги. Візьміть, почитайте Ґете. У нас має бути.

Місто собою невеличке, типових міських багатоповерхівок зовсім мало. Центральна вулиця – тіниста, затишна алея для прогулянок, практично без транспорту. Обабіч маленькі і більші крамнички.

Помітив таку особливість. Пам’ятники тут зображують не так скоро людей, як порожні обладунки! Кольчуги, шоломи, лицарські лати, гармати, мечі, списи та стріли. То наслідок тяжких воєн, у які було зав’язане місто, і насамперед великої Ляйпціґської битви – зі шведами.

Уперше натрапляєш на такі штуки на виході з вокзалу. Обабіч вхідних дверей – дві скульптурні групи. Права зображує давній військовий стрій. Поряд купкою лежать гарматні ядра. Ліворуч – ще один військовий стрій, але сучасніший. І таких скульптур по всьому місті розкидано безліч! Одна з них прикрашає центр міста. В основі – високий білий стовп, на верхівці розкинув крила золотий орел. Орел тримає в дзьобі жмуток стріл. Унизу – ті ж таки обладунки, порожні форми, металеві привиди війни. Це всесвітньо відомий Völkerschlachtdenkmal – пам’ятник битви народів. Ще один пам’ятник так само обладункового характеру розміщений у західній частині міста. Він привернув нашу увагу завдяки масонському знакові – на камінному хресті вирізьблене око в трикутнику, від якого розходяться промені. То пам’ятник загиблим бійцям. Чому загиблі бійці вшановані масонами, нам дізнатися так і не вдалося.

До речі, про центр міста. Ох, ця кумедна властивість маленьких містечок – щосили пнутися, щоб дорівнятися до столиці! Центральна площа Ляйпціґа нагадує столиці одночасно двох держав: зовнішнє коло будинків, споруджене дуже давно, – копія архітектурного ансамблю Трафальгарської площі в Лондоні, а самий центр – кумедна пародія на столичний підземний торговельний комплекс. Ті самі плексигласові бульбашки-куполи, тільки не білі, а жовті.

Найяскравіша архітектурна споруда міста – тутешнє поліційне управління, колишній банк. Будинок можна визначити як еклектику, але насправді такого я ще ніде не бачив! Дім нагадує химеру, у якої хвіст не дружить з головою!

Сам будинок темно-червоний, бляшаний дах – отруйно-зеленого кольору і геть несподіваної для Німеччини цибулистої форми – ось тобі давньоруський терем! Піддашшя тримають два сірі, мовби з бетону, сирини, птахи з дівочими головами і грудьми. Обличчя птахо-дів надзвичайно пихаті й зарозумілі, я б сказав, навіть презирливі, хоча на тлі строкатого будинку вони видаються сірими нечупарами.

Центральна частина фасаду оздоблена мозаїкою у вигляді двох райських птиць. Між ними – кругле вікно, нижче, над дверима, нависає масивна кам’яна конструкція, що вінчається напівфронтоном – це балкон.

Завершують цей божевільний ансамбль кілька строгих сірих шпилів на даху, увінчаних чомусь п’ятикутними зірками. І все це божевілля належить поліцейським, уявляєте?

Путівник радив нам відвідати Білу альтанку, цитую: «Незмінне місце зустрічей для закоханих». Насправді то місце паломництва весільних пар, а для закоханих там надто гамірно й людно. Нічого надзвичайного.

І нарешті улюблена Ляйпціґська споруда, що навіки оселилася в моєму серці. Це свиня. Пам’ятник свині. Німці свинину люблять – аякже – традиційні свинячі ковбаски з капустою, або печені ратиці, або рум’яне поросятко зі скибочкою лимона в роті – Німеччина! От і увічнили. Ситенька така льоха стоїть, обабіч неї – хлопчик і дівчинка в національному вбранні, поганяють прутиками. Але – увага! Пам’ятник – не з каменю. Не з бронзи. Пластмасовий пам’ятник! Збоку глянеш – наче бронза, не відрізниш, та варто торкнутися…

Дуже економна нація. Може, Інні варто вивчати економіку?

Листи від мами 
Велика Британія

Інна має 22 роки, Юра – 21, Михалька – 19 років, Ольга – 17, Зоя – 13, Юра-молодший – 11 років, Варварка – 8 років.

– Варварка йде! От лахудра, де ж воно лазило, таке зачухране? Варварко, іди сюди, слухай, тьотя Катя щось спитати хотіла… Варварко, ти в школі була?

– Була.

– Сподобалося тобі в школі?

– Ні.

– Овва! А чого ж ти туди пішла?

– Наші сказали, там буде моя коронація.

Михалька про Варварку

Інна має 20 років, Юра – 19, Михалька – 17 років, Ольга – 15, Зоя – 11, Юра-молодший – 9 років, Варварка – 6 років.

Коли Варварка була зовсім маленькою, вона хотіла стати самураєм. Коли підросла, вирішила, що буде гетьманом. Ще пізніше усвідомила, що вона – дівчинка, а не хлопчик, і відтоді вже хотіла бути тільки принцесою.

Розум Варварки завеликий для нас усіх і замалий для світу.