Жан Саніта - Чи любите ви Вагнера?

ти просто здурів, любий. Вже одинадцять. А точніше: одинадцять годин і десять хвилин. Ти глузуєш з мене. Вже десять хвилин як почалася комендантська година, а панові, бачте, забажалося зробити вечірню прогулянку. А твоя обіцянка? Ні, ти спатимеш тут! Коли вже ти гостюєш у мене.

— Нічого не вийде, я йду… Мені…

— Слухай, ти кажеш — чемодан… У мене є чемодан, я тобі його позичу, і сорочку теж, і мою піжаму. Все, що ти забажаєш.

— Мені ще треба взяти документи…

— Ти…

Телефонний дзвінок перервав його.

— Вибач, одну секунду!..

Тентен, незграбно ступаючи (він був давній член клубу важкоатлетів), попрямував до їдальні, а Андре Ведрін узяв з своєї тарілки кістку і почав її висмоктувати. Він почував себе чудово.

«Чудове рагу у цієї Марінетти».

В маленькій охайній кухні, з приємними біло-голубими меблями, було тепло й затишно.

«Тут почуваєш себе в безпеці. Кімната для спокійного й мирного життя».

Андре Ведрін посміхнувся, згадавши пістолети й автомати, заховані в підвалі кафе, у порожній бочці. Хотілося спати, і він стомлено заплющив очі.

«Щасливий цей Тентен. Своїм вином заробляє собі на все, в чому має потребу, і на їжу, і погрітися є чим, має все, чого не мають інші. Звичайно, воно й не диво, коли є власні виноградники і бістро… Та й на чорному ринку, мабуть, щось перепадає. Що поробиш, задарма нічого не дають. Треба міняти. Хоробрий хлопець. А його дружина? Де це зараз Марінетта? Ага, у своєї матері в Понтжібо. Поїхала ранком і буде там, аж до завтрашнього вечора…»

Він задрімав.

— Агов, Деде!.. Ти що, обмірковуєш тепер свої невдачі? Це тобі!..

Андре Ведрін зненацька прокинувся і спантеличено витріщився на Тентена:

— Що мені?

— Дзвонили тобі, розумієш?

— А…

— Хай тобі чорт, та прокинься!.. Це Перрішон… чи той, Мато…

— Мато?.. О, це добре!..

Сон зник одразу. Він поспішив до апарата.

— Алло, це Ламбертен! Ти дзвонив мені в готель? І ти подумав, що я тут?.. Але… Гаразд, цілком згоден… Значить, вирішено. Бувай…

Він поклав трубку.

— Нащо ти йому потрібен?

Тентен стояв позаду. Андре навіть здригнувся від несподіванки, бо не чув його кроків.

— Завтра я не поїду до Ліона… Я мушу зустрітися з ним о дев'ятій годині біля дверей бюро.

Здавалось, він розглядає їдальню, звичайну їдальню дрібного буржуа, виповнену всілякими гарними дрібничками, але погляд його байдуже ковзав по скляних дверцятах високого буфета, по маленькому столику з величезною вазою із сумними штучними квітами, схожими на похоронний вінок, по старовинних стільцях з прямою спинкою, по фотелях, оббитих дешевим оксамитом і з мереживом місцевого виробництва на підлікотниках. Він нічого не помічав, заглибившись у свої думки.

— Може, це з приводу сьогоднішніх подій? — запитав Тентен, помітивши заклопотаність товариша.

Андре Ведрін поволі обернувся до нього, хвилину мовчки дивився, ніби не чуючи запитання, а потім відповів, хитнувши головою:

— Може й справді через це.

! вони почали обговорювати події дня. Убивство німецького офіцера, облава. Хто б міг це зробити? В усякому разі, не франтірер чи партизан, це їм точно відомо, наказу ніякого не було. Може, хтось із Об'єднаних сип Опору? Можливо. Або якийсь одинак.

— Як би там не було, а цей хлопчина молодець, — безапеляційно вирішив захоплений Тентен. — Безстрашний, чортяка! Уколошкати боша, та ще й офіцерчика, просто вдень і перед тевтонською комендатурою — це, брат, приклад для всіх.

Мартен Гранпа, а для друзів просто Тентен, син виноторговця з Далле і ось уже двадцять років власник бістро, полюбляв «молодців». Для нього чоловіки поділялися на дві категорії: молодців і тюхтіїв.

Силач, здавна гроза всіх вечірок у перед місті, він і тепер, у п’ятдесят років, при нагоді залюбки встрявав у бійки. Він нікому не поступався своїми принципами, коли не зважати на його Марінетту. Здоровань мав свою ахіллесову п’яту: він до нестями любив свою маленьку, гарну, чепурну і бойову дружину, з якою щасливо прожив не один десяток років. Вдома вона була повновладною господинею. Однак двічі Марінетта мусила таки поступитися. В перші роки їх подружнього життя вона не могла перешкодити Тентену, завзятому болільнику футбола і вірному патріоту клермонського стадіону, ходити на всі матчі з участю його улюбленої команди і стежити за всіма її падіннями й зльотами. І сім чи вісім разів вона не змогла також заборонити йому брати участь в операціях проти бошів.

— Хай йому дідько, — пробурмотів Тентен, — стовбичимо в їдальні, замість того, щоб спати. Ось перепаде мені від Марінетти.

Вони мовчки перейшли до кухні.

— Ну, що, домовилися? Хочеш не хочеш, доведеться лізти під ковдру.

Сам того не помічаючи, він тішився, як дитина. Деде ночуватиме в нього. Він не любив, коли той вештався після комендантської години. День скінчився, пташки мусять спати. Ранком буде видніше. Деде для нього важив більше, ніж просто товариш по зброї,більше аніж друг. Він був для нього майже як син. Ех, якби він мав хоч одного!

— Ну, йди, хлопче. На добраніч. — Тентен розчулився. — Ти там не заблудиш?

Він простяг свою лапу, очі його підозріло блищали.

— На добраніч, Тентене… О, добре, що я згадав.

— Що?

— Скажи Марінетті, коли вона повернеться, що її рагу просто неперевершене.

І Тентен, хазяїн бістро «Король вина», що на майдані Сален, і Деде — металіст за фахом, а зараз страховий агент, пішли спати.

IV

— Вагнер!.. Вагнер!.. Знову Вагнер!

— Ні, Марі-Те, Вагнер — завжди Вагнер, і ще раз Вагнер.

— Не розумію?

Марі-Те схопилась, пильно поглянула на батька, що іронічно дивився на неї поверх розгорнутої газети, і розсміялася: