Олександр Іванович Шалімов - Зустріч з тиранозавром

— Не можна, — наполегливо повторив Квалі. — Моя знає…

Довелось погодитись. Ми повернули на північ вздовж краю обривів. Носильники на ходу перекидались тривожними вигуками і з побоюванням поглядали вниз на озеро.

Я наздогнав Джонсона.

— Як ви гадаєте, Джек, це ті ж болота, по краю яких ми лазили до настання періоду дощів?

— Хто їх знає. Може, й ті…

Старий мисливець помовчав, потім спитав щось у Квалі.

Негр довго пояснював, показуючи на південь, на схід і малюючи пальцями кола у повітрі.

— Виходить, не зовсім ті, — сказав Джонсон, коли Квалі замовк, — хоча він запевняє, що вони з’єднуються десь на півдні. Адже дороги туди нема…

— Ми взяли теодоліт. Завтра визначимо координати озера і точно дізнаємося, де знаходимось, — пообіцяв я.

— А яка користь? — зауважив Джонсон. — Карти все одно нема. © http://kompas.co.ua

— Намалюємо на око. А наступного разу візьмемо з собою топографа.

— Ви гадаєте, що сюди доведеться ще приїздити?

— Безперечно.

Джонсон зітхнув. Я зрозумів, що, незважаючи на красу навколишньої природи і безліч дичини, така перспектива його не радувала.

Місце для табору вибрали на високій терасі поблизу водопаду. Ріка виривалася тут з вузької ущелини і падала пінистими каскадами. Нижче водопаду ріка розтікалась широкими протоками. Між ними виднілась величезна кількість дрібних острівців, зарослих травою і кущами. За півтора-два кілометри нижче поблискувала спокійна гладь озера. Береги його заросли очеретом.

Поки розбивали табір, звечоріло. Повечерявши м’ясом антилопи, ми лягли спати. За порадою Джонсона поставили варту.

Ніч минула спокійно. Вранці Квалі розповів, що вартові чули голоси різних тварин, але «злі духи» мовчали. Втім, звуки з боліт навряд чи долітали до табору. До того ж їх заглушував нестихаючий гуркіт водопаду.

Рано-вранці ми вирушили до озера. Всі були трохи схвильовані: адже ми знаходились біля мети подорожі. В таборі я залишив тільки трьох негрів, решту взяли з собою, розраховуючи прочісувати кущі на островах і зарості очерету.

Чорні воїни були веселіші, ніж учора. Вони йшли охоче, дехто посміхався і жартував. Кожен був озброєний довгим списом з широким стальним лезом і великим ножем. У багатьох були луки і колчани із стрілами. Одні воїни були майже голі, інші — в білих плащах.

Ми спустились до берега ріки. Тут на піщаній мілині побачили величезну кількість слідів антилоп та буйволів, які вночі приходити на водопій. Квалі знайшов слід невеликого носорога.

Я звелів розшукати брід, але чорні воїни, ледве ступивши у воду, із зойками вискочили на берег. Ріки кишіли крокодилами.

Джонсон вказав мені на темні колоди, які непорушно лежали на протилежному березі ріки.

— Що це? — не зрозумів я.

— Також крокодили, пане професоре, — не без єхидності відповів мисливець.

Він підняв свого штуцера, прицілився і вистрілив.

Одна з колод підстрибнула і закрутилась на місці, звиваючись у спіраль і знову розпрямляючись, решта зникла у воді. Рухи пораненого крокодила ставали все повільнішими, і, нарешті, він затих.

Чорні воїни переможно закричали, а потім почали танцювати навколо Джонсона, підстрибуючи на зігнутих ногах і вдаряючи в землю ратищами своїх списів.

— Чудовий постріл, — похвалив я. — Цікаво, куди ви цілились!

— Туди ж, куди й влучив. В око.

Це було майже неймовірним: влучити в око крокодилу з віддалі добрих ста п’ятдесяти метрів.

Я поглянув на старого мисливця з захопленням.

— Це феноменальний постріл. Ніякий тиранозавр нам не страшний.

— Дрібниці, — сказав Джонсон.

Тільки Персі Вуфф був незадоволений.

— Нащо було стріляти, — бурчав він. — Так наполохаєте більшу дичину.

— Більша дичина не злякається, — спокійно заперечив Джонсон. — Вона ще не знає, що таке постріл. А сьогодні треба шуміти, щоб дізнатись, кого ховають прибережні зарості. Не за куріпками приїхали.

Персі пробурчав щось крізь зуби. Останнім часом він все частіше огризався півголосом, бурмочучи незрозумілі слова.

Ми цілий день лазили по прибережних заростях. Багато разів переходили вбрід мілкі протоки, «прочесали» очерети на березі озера, але не зустріли нічого, крім крокодилів і змій.

Минуло ще кілька днів. Порадившись, ми вирішили розділитись на групи, щоб охопити більшу площу. Я взяв собі за помічників Квалі і ще двох чорних воїнів — Н’Кора і Мулу. Це були стрункі, веселі хлопці з приплюснутими носами і товстими губами, дуже схожі один на одного. Вони були прикрашені хитромудрою татуїровкою, що нагадувала малюнки художників-абстракціоністів.

Вчотирьох ми сходили великий кусок саван та берега на південний схід від табору. Надіялися, що знову почуємо дивні голоси «злих духів». Однак очерети мовчали.

Я вже кілька разів пропонував повернутися до головного табору і шукати там, де ми вперше почули голоси «злих духів», але Квалі твердив, що на успіх можна розраховувати тільки тут, біля озера.

— Чекати, начальник, треба чекати, — наполягав він.

І ми продовжували пошуки в районі озера…

Настала чергова неділя. Персі Вуфф і Джонсон залишилися в таборі, а я вирішив зробити невеликий маршрут по долині ріки вище водопаду, щоб оглянути геологічний розріз плато. Квалі охоче погодився супроводжувати мене. Я озброївся карабіном, пістолетом і геологічним молотком, Квалі повісив за спину рюкзак, і ми вирушили.

Я оглядав оголені скелі, коротко описував їх. Квалі відбивав зразки. Відійшовши кілометрів десять від табору, ми влаштували привал. Їли м’ясо смажених качок і запивали холодною водою з джерела. Потім я приліг у тіні скелі і непомітно задрімав. Розбудив мене Квалі.

— Дивись начальник, — сказав негр, простягаючи якийсь блискучий