Олександр Іванович Шалімов - Дивний світ

Рачки я вибрався через люк. Крізь еластичну тканину скафандра відчув колінами й долонями шорстку кам’янисту поверхню. Обережно звівся на ноги. Промайнула парадоксальна думка, що перші кроки людини Землі в місячному світі — лише повторення її перших кроків на Землі…

У кишені скафандра був геологічний молоток. Я дістав його і, перестрибуючи через невеликі тріщини, кинувся до підніжжя найближчого прискалку. Прискалок складався зі склистої зеленої маси, що нагадувала земну лаву. Розмахнувшись, я вдарив молотком по зеленій скелі. Молоток ковзнув і відскочив. Я вдарив сильніше. Вдалося відколоти невеликий зразок, але сам я, не розрахувавши сили удару, відлетів на декілька метрів від скелі й ледве встояв на ногах.

Куди подівся відбитий зразок?

Очі вже сліпнуть від яскравого світла, блиску скель. А поряд непроглядна чорнота тіней. Світло й пітьма, і зяючі тріщини під ногами. Може, камінь потрапив у одну з тріщин?

Ні! Ось він… Нарешті!

Я відчував, що мій час закінчується. Пронизливий холод уже сковував рухи.

Підхопивши шматок каменю, я кинувся до рятівного отвору люка. Підбігаючи до «Атланта», встиг розгледіти, що сигароподібний корпус ракети привалився до невеликого залому. Далі за заломом угадувалася западина чи урвище, але там усе тонуло в мороці. Промені сонця ще не проникли туди. Мені дуже кортіло глянути, що знаходиться там, за цим заломом, але я відчував, що ще кілька секунд — і вже не зможу рухатися. Притискаючи до грудей камінь, пірнув у люк, увімкнув апарат продування тамбура. Не дочекавшись кінця продування, відсунув двері, що вели в коридор, квапливо скинув крижану тканину скафандра. Відчуття теплоти майже знесилило. Я лежав на підлозі коридору, упиваючись навколишнім теплом.

Відпочивши, почав розтирати руки й ноги, закляклі від холоду. Здається, обійшлося без серйозного обмороження, але було ясно, що легкий скафандр не склав іспиту. Я пробув зовні всього біля хвилини.

Перевіривши, чи добре зачинені двері в тамбур — останній щит, що затуляв мене від холоду й порожнечі, я почав розглядати принесений зразок. Без сумніву, це була застигла лава якогось невідомого на Землі виду. В лупу вдалося розгледіти дрібні блискучі кристали у щільній склоподібній масі. Що це були за кристали?.. Невже алмази?

Перший зразок місячної лави, що потрапив до моїх рук, нічим не нагадував базальти — найбільш поширені лави Землі. Я розшукав шматочок земного базальту, видобутий із глибокої свердловини на дні Тихого океану. Цю частинку Землі професор Джеферсон змусив нас прихопити з собою «на щастя», як сувенір. Ось вони лежать тепер поряд на столі — чорна пузирчаста лава Землі і ясно-зелена, блискуча, склоподібна лава Місяця. Що у них спільного, і що їх відрізняє? Щоб відповісти на це питання і на тисячі інших питань, треба одягнути важкий вихідний скафандр і вирушити в невідомий світ, що лежить за сталевими стінами «Атланта».

6 травня (вечір)

Сейсмічні поштовхи більше не повторювалися… Цілий день я був зайнятий підготовкою першого місячного маршруту. Вранішня вилазка позбавила мене приблизно однієї п’ятої запасу повітря.

Строго кажучи, є два шляхи. Перший — не покидати «Атланта», задраїти люки й чекати прильоту Кросбі. Із запасом повітря, що залишився, ймовірно, вдалося б протягнути до середини червня. Другий шлях — зробити два чи, можливо, навіть три виходи в місячний світ. У цьому випадку повітря вистачить лише до кінця цього місячного дня, тобто до вісімнадцятого-дев’ятнадцятого травня. Втім, із двох можливих розв’язків цього рівняння лише один має сенс. Другий — безглуздий. Тому завтра вирушаю в перший маршрут. Я вже ретельно продумав план. Обстежу найближчі околиці того місця, де зараз лежить «Атлант». Спробую знайти пункт примісячення і встановити причини аварії. Деякі думки з цього приводу в мене вже є, але їх необхідно перевірити. Візьму проби газів, які виділяються з тріщин плато. Можливо, пощастить — і зможу спостерігати місяцетрус. Бортовий журнал залишаю у своїй кабіні на випадок, якщо не повернуся.

7 травня, 7 год. ранку

Йду… Зі мною запас повітря на двадцять п’ять земних годин. Любий Кросбі, якщо не прийду до 8 год. ранку 8 травня, не шукай… Тут у тебе буде безліч важливіших справ…

Генерал Першинг роздратовано постукав кінчиками лакованих нігтів по склу широкого столу.

— Професор Джеферсон? Гм… Ну гаразд. Передайте, що я… Із задоволенням… побалакаю з ним… Так-так, у себе в кабінеті.

Генерал зосереджено потер повні рожеві щоки і відклав телефонну слухавку.

Двері кабінету розчинилися.

— Шановний генерале, — уривчастим голосом почав ще з порогу професор Джеферсон. — Я просто не вірю вухам, я…

— Доброго ранку, любий професоре, — перебив Першинг, зустрічаючи гостя на середині свого величезного кабінету. — Радий вас бачити…

Він схопив маленькі м’які руки професора і почав трясти їх, не відриваючи пильного погляду від його худого горбоносого обличчя і скуйовджених сивих брів.

— Так-так, і я також, генерале, — продовжував професор, квапливо звільняючись від чіпких рукостискань Першинга. — Проте…

Тримаючи професора під руку, генерал провів його до столу.

— Прошу сідати… Дозвольте дізнатися, як ваше здоров’я?

— Не про нього піде мова, генерале. Але, якщо завгодно, могло б бути кращим, значно кращим, коли б не дивні новини…

— Новини?..

— Звісно. Хіба старт «Атланта-2» не відкладений?

Генерал ледь помітно поморщився, немов відчув прищик на кінчику язика.

— Гм… Бачте, професоре, не зовсім так…

— Ні! Значить, мене… обдурили.

— Вам щось передали… не зовсім точно…

— Дуже радий… Коли він стартує?

— Стартує? Який старт ви маєте