Сергій Олександрович Абрамов - Двоє під однією парасолькою

А Ігор дивився їй услід і вже, мабуть, не бачив її. А бачив — внутрішнім, чи що, зором? — ліс — темний, по-нічному прохолодний, вузький, почервонілий край неба на сході: сходило сонце. Буде день, буде їжа, як каже старик Ледньов.

Щоразу ввечері старик Ледньов обіцяв встати першим рано-вранці і нещадно будити Ігоря. Не виходило. Ледньов ще похрапував, з головою накрившись великим брезентовим плащем, а Ігорок уже розкладав багаття на місці вчорашнього, на вуглинах, які зовсім захололи за ніч, набирав з джерела воду — ночувати доводилося неподалік від води — і тоді сам нещадно починав будити професора. Ледньов належав до щасливої категорії людей, що можуть спати в будь-якому стані, положенні, в будь-який час доби і на будь-якому місці. Мрія гіпнотизера, вважав Ігор, і якось сказав про це старику. Втім, Ледньов не погодився.

— Уявне, — сказав він. — На мені не один факір репутацію загубив. Засинаю, правильно, відразу, а потім він мені, як водиться, наказує: йди туди, роби те, ти пташка, ти рибка. А я сплю солодко, без рухів, усупереч гіпнотичній науці.

Ігор не став тоді з’ясовувати, чому Ледньову так щастило на зустрічі з гіпнотизерами. Сам він до сімнадцяти років дожив, але ще жодного з них не бачив. Чи то кількість їхня дуже зменшилась порівняно з пресловутим тринадцятим роком, чи то вигадував старик, як завжди. Це несуттєво.

Ось і тепер Ігор приладнав над багаттям закурений казанок, мідний, луджений, значно важчий, аніж алюмінієвий — сучасний Ігореві, стягнув з професора плащ.

— Павле Миколайовичу, підйом!

Професор скрутився на сухому ялинковому гіллі, коліна до підборіддя підтягнув, руками їх обійняв, очі не розплющував. Проте сказав:

— Зараз, зараз… Відійди од мене, недолюдку.

— “Я пришел к тебе с приветом рассказать, что солнце встало”, — продекламував Ігор. І це була правда: сонце давно піднялося над верховіттям дерев, висвітило вижовклу траву в лісі, гріло. День обіцяв бути теплим, а то й спекотним.

— Я ж сказав: зараз… невже не розумієш? — плаксиво затягнув Ледньов. Раптом розплющив одне око — ліве, глипнув ним на Ігоря: — Заварку не чіпав?

— Не велено було.

— Отож-то! — Швиденько сів, як іван-покиван, п’ятірнею обличчя витер — немовби вмився. — Закипіла?

— Кипить. — Ігор завжди з цікавістю спостерігав за процесом ранкового пожвавлення старика Ледньова, саме пожвавлення, бо іншого слова не підбереш. Тільки-но лежав, немов труп, і — враз! — живий і діяльний, немовби й не спав зовсім. А щодо умивання… Не любив старик цього заняття. Казав:

— Ми в яких умовах бродимо? В жах-ли-вих! Довкола зараза. А бруд, він захисна лушпинка — заразі й не пробитися.

— Ви ж інтелігентна людина, — дошкуляв йому Ігор, — професор!

— А що професор, що професор? — приндився старик. — Не людина він, чи що? Як всі, так і я. Ось прийдемо в село, попросимо хазяїв лазенку розтопити…

Лазенка виднілася попереду. Ігор сказав:

— Поснідаємо — і в путь.

Ледньов чай зварив, заварки його дорогоцінної ніхто не чіпав, отож він і задоволений, навіть дещо розімлілий.

— Куди ти так поспішаєш? — тільки й запитав.

— До Лежньовки вашої.

— А там тобі чого?

— “Чо-го”… Професор мені називається.

— Може, Пелікан підгребе…

— Жди-надійся. Хоча, може, і підгребе, як ти посмів висловитися. Ой, моветон!

“Чо-го” — не моветон, а “підгребе”, бачте, — моветон. А де послідовність? Старик Ледньов такою не грішив.

— Він тобі що говорив, Ігорочку?

— Говорив: до міста побачимося.

— У-у, до міс-та… Отак він будь-якої миті зможе з’явитися. Хоч зараз.

— У Лежньовці він буде, — вперто сказав Ігор.

— А як ти гадаєш, Ігорочку, чи не супостат наш Пелікан, чи не злодій нічний? Ось кличку розбійничу носить…

І спробуй зрозуміти старика: чи жартує, чи справді вважає Пелікана розбійником.

— Нісенітницю ви кажете, Павле Миколайовичу, і самі про це знаєте.

— Чому нісенітницю? — Старик поїв, попив, збігав за кущі, тепер сидів, перетравлював, життям насолоджувався. А коли він у такому стані — Ігор це запримітив, — то схильний філософствувати. — Ось, наприклад, де його носить? Чому не з нами, коли йому до міста треба?

— А може, йому ще кудись треба.

— Припустимо. А нащо таїтися? Чому б йому не поділитися своїми планами з двома добрими мандрівниками?

— З вами поділись…

Ледньов насупився.

— Ображаєш, Ігорочку. В своєму нелегкому житті я ще нікого не виказав, не зрадив, на тридцять срібняків не зазираю, а раніше, до пролетарського перевороту, мені платні вистачало.

При слові “переворот” Ігор зморщився: слабкувато у професора з політосвітою, термінологію плутає.

— Все на гроші міряєте?

— А ідеали нині безкоштовно дають. З одного боку: хто був нічим, той стане всім. А з другого, відстоїмо святу Русь від посягань простолюду. Який ідеал тобі до душі, Ігорочку?

Ігор посміхнувся:

— Перший, звичайно.

— А тато твій інженер, тобто буржуй. Як поєднати?

— Батько мій так само думає.

— Хоча новій Росії інженери знадобляться: будувати ж доведеться. А як з професорами?

— Без них не обійтися, гадаю.

— Виходить, і я знадоблюся державі робітників і селян! Ох-ох, я плачу від зворушення… Отже, я також за перший ідеал. А Пелікан?

— А що Пелікан?

— Ти, Ігорочку, про його ідеали не відаєш?

А що Ігорочок відає? Нічого не відає. Темний Пелікан, як ніч. Ні червоний, ні білий, ні малиновий. Хитрує, темнить, а за усіма його базіканнями, за жартами ховається щось серйозне — це ясно. Звичайно, можна запитати прямо: за кого ти? Ну, запитав одного разу… А у відповідь почув: за маму з татом. Ігор не дуже перед ним розкривається. Не хлопчик, про