Павло Стороженко - Розбійники з лебединого шляху

римляни чомусь нехтували флотом, взагалі мореплавством. Через погорду. Тим часом у II столітті до нашої ери в Середземному морі склалася ситуація, яка ускладнила торговельне мореплавство, загрожувала навіть приморським містам античного світу. Після розгрому Карфагену, який до цього панував у західній частині Середземномор'я, й Родосу, що контролював його східну частину, практично не існувало сили, яка могла б стримати активність морських розбишак.

Етруські пірати господарювали у північній Адріатиці. Їхні найближчі колеги біля південного «підбора» італійського чобота, де в давнину жили френтани, розкошували в опорних пунктах Буки і особливо Ортона. Аж до часів імператора Августа. Страбон так описав Ортону: «Це місто на скелях, де живуть пірати у помешканнях з корабельних уламків; щодо всього іншого це, як кажуть, звіроподібні люди».

Для морських розбійників настав золотий час. По берегах Маре Нострум («Нашого моря», як гордо називали римляни Середземне море), зокрема на Балеарських островах, Кріті, в Епірі і на Сицилії, виникли постійні бази, цілі міста і піратські фортеці. Ремісники — теслярі, ковалі, зброярі — виготовляли там для піратів зброю, кораблі. Як писав Аппіан, «пірати невтомно завозили для них сировину у вигляді дерева, бронзи і заліза». Близько 70 року до нашої ери у тих містах базувалося приблизно 1500 кораблів, на яких плавали 10 тисяч відчайдушних, здатних задля здобичі на все людей.

На той час уже ніхто не вславляв, як раніше, піратський промисел. Навпаки, ватажків скрізь ганили як ворогів людського роду. У прибережних містах зводили високі сторожові вежі. Багато з них існують і досі. Кассій Діон, автор «Римської історії», розповідав: «Піратством займалися здавна і займатимуться, допоки не зміниться людська натура. Але в давні часи розбишакували в певних місцях, невеликими групами, тільки влітку. Разом з тим у наш час дуже багато пристало до цього заняття, оскільки постійно точилися війни, часто в різних місцях, численні міста були знищені, кара загрожувала всім утікачам, ніхто не був позбавлений відчуття страху».

Піратські флотилії борознили Середземне море з краю в край. Попереду йшов, як казали римляни, «архіпірат». Його судно з чорними бортами і червоними вітрилами переливалося від срібних і золотих блях. Найвідомішими серед «архіпіратів» були Ісидор, який діяв у західній частині Середземного моря, Атенодор, господар Егейського моря, і найпідступніший сицилієць Ніко. У ті часи вони частіше нападали на прибережні міста, ніж на кораблі.

«Спустошували й палили не тільки господарства й поля, але й цілі міста. Вдиралися в необваловані міста, підкопували мури або розбивали їх, а ще, обклавши, потім грабували», — зазначав античний автор. Так було здобуто й пограбовано багато міст Греції й Італії. На острові Самофракія пірати відвели душу в святилищі, в якому знайшли тридцять тонн золота. Ще в 69 році до нашої ери Атенодор спустошив центр работоргівлі — острів Делос в Егейському морі. В Італії постраждали Сиракузи, Бріндізій і навіть Місен, римський воєнно-морський порт. Що казати, в Остії було знищено флот, який готувався до походу проти… піратів.

Скориставшись з паніки, вони піднялися вгору по Тібру, спустошуючи береги аж до мурів Вічного міста. Навіть узяли в полон двох преторів, Секстинія і Белліна, яких здибали на Віа Аппіа у супроводі лікторів з усіма символами влади.

А вже з претором налетіли на Кайєту, де пограбували храм Юнони Лацінії. Кілікійські шибайголови захопили по дорозі у приміський будинок біля Місена дочку Антонія Крітського, знаного воєначальника. Після тривалих переговорів вона була викуплена за значну суму. Їй пощастило: повернули «неушкодженою». Траплялися випадки, коли дівчат з аристократичних родин повертали після одержання викупу збезчещеними чи мертвими, якщо в угоді забували обумовити всі подробиці.

У II-І століттях до нашої ери пірати завжди зналися з недругами Римської республіки. Флот понтійського царя Мітрідата Евпатора (120-63 рр. до нашої ери) складався з кораблів, що брали участь у морських битвах, не цуралися грабунків прибережних міст.

У ті часи, та й пізніше, піратство було формою протесту проти суспільної несправедливості. Щороку склад шукачів щасливої долі поповнювався рабами-утікачами, розореними ремісниками й купцями-невдахами, безземельними селянами.

Усі когось ненавиділи, комусь хотіли помститися. Аж надто римлянам.

Та діяли вони неодностайно. Це стало причиною поразки повстання Спартака. Раби добряче посмикали легіонерів, та не дочекалися саме піратських кораблів, які мали переправити їх у Сицилію. Після невдалої спроби форсувати Мессінську протоку на плотах Спартак рушив до Бріндізія, сподіваючись, що пірати все ж прибудуть туди і приймуть його армію на борт, щоб переправити її до Іллірії (нинішня Далмація). Та… довелося вступити у битву з військами Красса. Римлянам пощастило: повсталих рабів було розбито, а Спартак загинув у битві.

Історики стверджують, що пірати не прибули в умовлене місце через підступну дипломатичну гру Риму, — вони спокусилися на золото. Тому й настало коротке перемир'я між піратами й Римською державою.

Взимку 75–74 року до нашої ери в піратському полоні побував навіть сам Юлій Цезар. Щоправда, почувався він на їхньому кораблі як владика, вимагаючи від екіпажу пошани», яку належить віддавати римському громадянинові. Він, мабуть, не знав чи не хотів знати про улюблену забавку піратів, які, полонивши римлянина, у відповідь на його пихате «Я римський громадянин!» поштиво вдягали його в тогу, просили вибачення і… викидали його за борт. У піратів було чимало підступних методів розправи. Так, аби зламати волю полонених, їх міцно зв'язували лицем до лиця з мерцями, протягували на канаті під кілем корабля або просовували головою назовні крізь шкіряні манжери нижнього ряду весел (звичайне покарання у військовому флоті, відоме ще Геродотові), «прогулювали» по фальшборту або на реях. Над Цезарем пірати змилостивилися, сподіваючись, мабуть, мати добрячий викуп, що його визначив сам Юлій. Вони збиткувалися над марнославцем, який, до речі, щодня займався гімнастикою, виголошував полум'яні промови і ганив усіх за те, що вони не цінили його ораторського хисту.

За казкову на той час суму в 50 талантів Цезар визволився з полону, тут же зібрав військо та й полонив захоплених зненацька піратів. Ще й розіп'яв усіх, як тоді велося. Правда, врахував, що з ним у неволі поводилися «лояльно»: наказав перерізати нещасним горлянки, аби довго не мучилися. Ще й промову при цьому виголосив.

Наприкінці II століття, знову ж