Марина Степанівна Павленко - Миколчині історії

— Ого, який молодець! — вразились і найбільші скептики.

— Гаразд, бери! — махнув рукою на ковбасу Миколка.

Найда з гідністю — ну, якщо так просите, — взяв кружечка й ніби знехотя проковтнув.

— Ану хай ще щось зробить! — уже добрішим голосом попросив Перший Тип.

— Найдо, голос! — поблажливо зважив на його прохання Миколка.

— В-в-в-вав!

— Найдо, фас!

— Гр-р-р-р! — вдавано наїжачився Найда в бік Першого Типа. Знає ж, що Миколка жартує!

— Найдо, шухер!!!

І Найда вмить опинився за парканом, хоч насправді Прибиральниць ніде не було.

— …А він ще ж і здоровіший від всяких лабрадорів! — обговорювали собаку діти, коли Дзвінок уже шикував їх у шеренгу.

— Ну так, це породистого викинь на Вулицю — і наступного дня здохне, а цей і в воді не потоне, і в вогні не згорить!

— Та й на вигляд він симпатичний!..

— Ще й від урагану врятував! — згадала Катька.

— А як?

— Розкажи…

Найда ворушив вухами, дослухаючись до милих серцю розмов.

А очима сторожко слідкував за футбольним полем: а що, коли м’яч вилетить за його межі й доведеться виконати «апорт»?

Хлопці — і з Вулиці, і зі Школи — не шанують Найдиного Миколки не тільки через те, що вважають бомжем і безпритульним. А ще й тому, що Миколка не курить. Хлопцям докучає, що коли люблячі батьки й прибиральниці вистежують їх по туалетах, Миколка залишається «чистеньким»!

— Ну, давай з нами! Що, слабо затягнутись? — постійно заманюють Миколку.

І сміються, бо Миколка тікає.

Найда знає, в чому причина.

Колись, як Вітчим іще прикидався добрим і вимагав називати його татом, він заповзявся виховати пасинка «мужиком» — навчити Миколку курити. Сам цигарки з рота не випускав.

Тоді Найда подрімував у буряні, хоч знав: коли недалеко Вітчим, то тільки пильнуй!

Вітчим сидів за столиком під грушею: столик був інший, його тоді ще не потрощив Ураган. І груша ще не була Ураганом розчахнута. Зрештою, навіть Халабуди Найда з Миколкою тоді ще не мали.

Отже, Вітчим сидів за столиком у їхньому захаращеному подвір’ї. На столику, теж захаращеному, ціле літо було що випити й чим закусити. Правда, не для Найди й не для Миколки, бо тут завше засідали гості.

Миколчина мама десь пішла, а гостей ще не було. Вітчим курив і пускав дим кільцями. Він, здається, нудився й хотів розваги.

Коли він покликав Миколку, Найда насторожився.

Вітчим уже добряче влиндив, тоді причепився до Миколки й примусив його влити в себе півчарки самогону. О, зараз почне показувати Миколці, як він пускає дим ще й очима! Для цього він завжди просить Миколку тримати його за підборіддя, а потім раптово припікає хлопчикові руку недопалком. «Що, — питає, — пішов дим очима? Не побачив? Ото ще сліпе! Ану ще раз!»

Найда, зачувши лихе, зайшовся таким гавкотом, що Вітчим зафутболив його в сарайчик і защібнув двері. О, якби не був тоді Найда ще підлітком, він би не попався в той поганий сарай! Зрештою, коли він перестав бути підлітком, то й защібка на дверях відвалилась, а в самих дверях-стінах мало не через одну пощезали дошки. Однак то станеться згодом. А тоді сердега лиш тикався мордою в щілину, бився і скавулів.

Цього разу Вітчим тицьнув Миколці до рота цигарку:

— Затягнись добряче і скажи отако: «Гі-і-і! Де мої коні?»

Після кількох невдалих спроб хлопчик, відкашлявшись, таки затягнувся і спитав про Вітчимові коні.

Найда напружував усі свої цуценячі мускули, та защібка не піддавалась.

— Га-га-га! Давай, давай! Так і мене, малого, старші пацани вчили! — реготався Вітчим.

Найда з самого початку знав, що ніяких коней у Вітчима не водиться.

Собаці було так погано, мовби тицьнули цигарку йому, Найді, — навіть попливли кола перед очима. Бо в голові у Миколки справді запаморочилось, він зсунувся із лавчини і гепнувся непритомний.

Найдині лапи з усіх сил уже рили землю під дверима.

— Здихляк! Байстря! Нахлібник! — Вітчим сплюнув, мацнув по кишенях і, нічого не намацавши, пішов до хати по свіже куриво.

Трохи розколини, трохи випорпаного рівчака — Найда просунувся в дірку і вирвався на волю!

Миколка не ворушився.

Такого жаху Найда не зазнав навіть тоді, коли його, ще напівсліпого, кинули в багно, і він там уже топився. Найда бігав довкола Миколки, тицявся в нього мордочкою і жалібно скавулів.

Але ж Миколка витяг Найду з багна, хіба тепер Найда не порятує Миколку?!

Клубком викотився на Вулицю й кинувся на пошуки людей. На щастя, мимо йшла якась жінка, вона пахла сонцем, літом і яблуками.

Жінка спершу злякалась, що якесь цуценя піймало її зубами за спідницю і кудись тягне. На щастя, здогадалась, що неспроста. Зайшла у двір, кинулась до хлопчика, тоді — до відра з водою…

Жінка, що пахла яблуками, довго сварила Миколку: такий малий, а вже п’яний і прокурений. Та Найда зовсім не гавкав не неї, тільки лащився, підстрибував і вдячно виляв хвостом.

— Чим це ви дитину травонули? — дорікала й Вітчимові, який нарешті об’явився на порозі.

— Ге, та я малим ще й не таке смалив, і нічо мені не сталось! — відсварювався той.

— Ох, я б не сказала!..

Коли Миколка нарешті сів, сонячно-яблучна Жінка похитала головою і пішла геть.

Миколка ж іще довго не міг прийти до тями. І відтоді ні на чарку, ні на цигарку без огиди не може