Михайло Федотович Слабошпицький - Українець, який відмовився бути бідним

На Львівщині.1993 р.

Запам'ятаймо ці слова. Далі Яцик постійно звертатиметься до критеріїв конструктивних чи деструктивних настанов людей у їхній діяльності, в усьому шукатиме й знаходитиме їхні сліди. Це – один із ідейних та

Андрій Тавпаш і Петро Яцик. 1996 р.

аналітичних контрапунктів усіх його монологів на тему свого життя і свого досвіду. Змінюватимуться часи, місця подій, персонажі й сюжети невигаданих історій, але в кожному випадку він знову й знову підсумовуватиме все, виходячи саме з тих критеріїв. Випустивши їх з уваги, значно важче зрозуміти механізм досягнення успіхів і весь процес вивищення Яцика в світі канадського бізнесу.

Як відомо, з різними людьми можуть відбуватися абсолютно однакові пригоди, вони можуть потрапляти в однакові життєві обставини, але робити з усього того не однакові висновки. І передовсім із того народжується суто індивідуальний досвід кожного, який і диктує їхнє розуміння світу і свого місця в ньому.

Мені здається, в цій розповіді важливо також не загубити ще одну небезістотну подробицю, яка теж могла вплинути на формування світоглядних засад Петра Яцика о тій порі, коли він, ще зовсім юний, по шию тонучи в нелегкій дорослій праці, устигав щось довкола себе спостерегти й зрозуміти і щось розумне перейняти від старших, набагато досвідченіших за нього у науці життя.

Він і сьогодні твердо переконаний: Верхнє Синьовидне було не просто селом з особливим культурно-духовним мікрокліматом. До речі, люди поселилися тут ще в далеку давнину. Принаймні, вперше воно згадується в «Галицько-Волинському літописі» 1241 року, коли там побував князь Данило Галицький. Чи не від тих часів збереглися в селі сліди оборонних споруд на горі Городище та фортеці монастиря святої Богородиці на Золотій Горі.

Сюди не раз з вогнем і мечем приходили завойовники. Гинуло й знову відроджувалося до життя Верхнє Синьовидне. Плодючі ґрунти витоптували копита кримсько-татарської орди й польської шляхти. Звиклі до небезпек тутешні люди як могли боронили свою землю, ставали оружно проти напасників або втікали в гори, щоб перебути там лиху годину, а потім знову повернутися до рідних осель чи попелищ на їхньому місці.

Уже після появи в світ 1994 року цієї книжки я побував у Верхньому Синьовидному і зрозумів: коли Яцик говорив про красу свого села, то за цим стояв не лише звичайний сантимент людини до того місця, де вона народилася. Це справді рідкісної краси місцина. Важко сказати, що вражає більше: чи зарослі деревами гори – то зелені навесні й улітку, то притрушені багрянцем і золотом, коли в прохолодному повітрі вже заосеніє, то вкриті чорними й зеленими островами посеред білих снігів; чи прудкоплинні річки й струмки з гір, чиї води несуть у собі музику вічного, як саме життя, руху, біжать і біжать із гір по долині, біжать із минулого в майбутнє, з легенди в невідомість, загадку й  надію, поминаючи усі перепони. Поміж гір звивається  миготливии серпантин дороги, що тече крізь час, мов  ріка історії.

Можна тільки уявляти, скільки поколінь людей із Синевідська Вижнього пішли цією дорогою у світ широкий назустріч вітрам невідомого, особистим тріумфам і поразкам, епохальним подіям, які змінювали долі урядів та держав, перекроювали карту всієї Європи.

Яцик говорив мені, що, за легендою, його село засновано давніше за Львів. Згодом я прочитав про те в монографіях Зиновія Матисякевича «Історія Синевідська Вижнього» та Івана Думинця «Верхнє Синьовидне: минуле і сучасне», які виклали біографію села від середніх віків до сьогодні. Обидва автори виходять далеко за локальні рамки, захоплюючи широкий історичний контекст: Галицько-Волинська держава, Австро-Угорщина, Перша світова війна, Друга…

Поміж усіх – беззаперечно важливих – матеріалів у обох книжках зустрічаємо особливо цікаві подробиці саме в контексті нашої розмови – розмах діяльності синевідських купців. Читаючи те, я згадував Яцикові твердження, що синевідські бойки вміли торгувати. Він кількаразово на тому наголошував, але я не уявляв, що то – справді дуже характерна сторінка з історії Синевідська Вижнього. Не випадково саме на його території учні тамтешньої школи разом зі своїм учителем Зиновієм Матисякевичем 1976 року відкопали найцінніший з усіх знайдених у Галичині монетних скарбів. Там є і польські гроші, і російські копійки, й австрійські, й шведські та голландські таляри. На думку істориків, це – ще одне свідчення активної участі представників Синевідська Вижнього в торгівлі. Історики дослідили, що тутешня людність хтозна з яких часів торгувала худобою, садовиною, городиною. Документи потверджують, що у Синевідську були свої торгові спілки, чия діяльність поширювалася не лише на навколишні населені пункти, а й на Закарпаття, в Угорщину, Італію, Росію. Характерно, що вони, мовлячи по-сучасному, імпортували й експортували товари. Про розквіт бойківської торгівлі писали Іван Франко, Іван Вагилевич, Яків Головацький. Синєвідські торгові спілки в  XIX столітті співпрацювали з банками, брали в них кредити, шлях мали великі прибутки. Коли у вісімдесятих роках XIX на вершину. століття через Синевідськ пролягла залізниця Львів – Будапешт, тутешні купці, як пише 3. Матисякевич, «почали освоювати такі багаті на фрукти околиці Австро-Угорщини, як Трансильванія, Південна Угорщина, Боснія, Хорватія, Словенія, Трієст…»

Яцик підкреслював: синевідські господарі мали свої землі, худобу, але наймали для своїх господарств чоловіків із навколишніх сіл. Самі ж рушали в купецькі мандри. І заробляли торговим ремеслом стільки, що коштів вистачало і їхнім родинам, і найманим робітникам. Синевідські купці могли дозволити собі мати нерухомість (навіть поміщицькі маєтки чи кам'яниці) далеко поза межами села. Історики наголошують на такій промовистій цифрі: щороку в синевідських торгових спілках було не менш як 600-700 купців. Завдяки рідкісному торговому сприту і з'являлися з-поміж тутешніх селян справді заможні дідичі, що своїми статками завдячували передовсім своїй кмітливості й підприємливості. Одне слово, синевідський бойко – це талант купця, у торгівлі він – як риба у воді.

Наприкінці XIX століття тут було збудовано найкращі в цих місцях церкву, двоповерхову школу, будинок «Просвіти». У Верхньому Синьовидному не пригасало активне духовне життя. Особливо ж після 1884 року, коли в ньому побував Іван Франко.