Габор Молнар - У країні ягуарів

Друга характерна риса джунглів — тиша. Якщо немає вітру, бурі, не йде дощ, у цю нестерпну спеку в лісових хащах панує могильна тиша, яка охоплює все «зелене пекло». Лісові звірі, причаївшись, чигають на свою жертву. Лише мавпи веселі й галасливі, особливо вранці і ввечері, коли сходить чи заходить сонце. В цій могильній тиші чути найслабший звук вітру, дощу, краплин, що стікають з листя, чути, як звірі стрибають, підкравшись до здобичі, або, навпаки, тікають від хижака.

Вночі я іноді чую, як скиглить ягуар, як стогнуть, видаючи глибокі, гортанні звуки, каймани. Ця особливість звуків кайманів пояснюється тим, що язик у цих хижаків приріс до нижньої щелепи. Справді, якби язик у них не приріс, то у воді, коли крокодили кидаються на здобич, гострі завбільшки з мізинець зуби прикусили б його.

Цікаві звуки ламантинів, які немов дмуть у трубку. Зате птахи тут не дуже співучі. Винятком є лише кілька видів річкових птахів і папуг. Навіть тут, біля моєї хижі, для колекціонера і мисливця є дуже багато цікавого.

А скільки неймовірних несподіванок чекають мене в районі верхів'я Купарі. До подорожі все готове. Я вже навіть передав свої листи Морісу, щоб він надіслав їх адресатам. Адже тепер не скоро трапиться нагода написати друзям. Попереду подорож, під час якої я пропливу сотні кілометрів. Там ні з ким буде посперечатись, поділитись враженнями й думками. Тоді розмовлятиму з щоденником. Записуватиму все, що побачу на власні очі і відчую серцем.

Млосна, виснажлива спека. Все навколо поринуло у полуденну напівдрімоту. Жоден листочок не ворухнеться в джунглях. Світ наче залитий прозорим янтарем.

Раптом цю безмежну янтарну тишу порушує знайомий стукіт моторного човна. Човен пливе біля берега, попід самими зарослями, що нависають над водою. Куди він прямує? Якби в місто Сантарен, до якого звідси сто вісімдесят кілометрів, то човен ішов би повним ходом посередині ріки. В якесь село? Але в цьому районі Тапажосу немає великих сіл. Човен пливе з швидкістю кілометрів десять за годину. Стукіт мотора стихає, і оберти рідшають. Тепер уже немає сумніву, що це до мене. Ось човен причалив, і я виходжу назустріч гостям.

На цей раз моїми гістьми були офіціальні особи. Сам начальник поліції, старший сержант і поліцай. Начальник поліції — бразілець з засмаглим обличчям — приїхав довідатись, чи не пропливав мимо або чи не заходив до мене Абелардо Карнейро?

— Ні, я його не бачив, — відповів я, і мене раптом охопив гнітючий настрій.

Сержант помітив це і спитав:

— У вас лихоманка, вам погано?

— Ні, все гаразд.

— Скажіть це комусь іншому, — засміявся сержант, — а я знаю, що раптова зміна настрою — перша ознака приступу малярії.

Насправді поганий настрій у мене викликала згадка про нічне вбивство. Я знав Карнейро, але щоб упевнитися, що це таки він убивця, спитав у поліцая:

— Скажіть, сержанте, цей Абелардо Карнейро худорлявий парубок кабоклу? Мефістофель із звуженими очима і піднятими бровами, з високим чолом? Одне слово, схожий на чорта, як ото малюють на картинках?

Старший сержант і поліцай зацікавлено дивилися на мене.

— А що, він був тут?

— Та ні, не був, — відповів я сміючись. — Але я його знаю. Позаторік він працював зі мною на фазенді. Ми розсаджували банани на плантації. На спині в нього між лопатками широкий шрам. Добре видно навіть місця швів, якими стягували рану. Це в Абелардо після бійки, в якій його чиконули по спині розкритою бритвою.

— Так, це він, — підтвердив сержант.

Я добре пам'ятав Абелардо і страшний шрам у нього на спині. Колись цей кабоклу приносив мені різні комахи і отруйні змії. Грошей за це він не брав, Якщо Абелардо піймають, йому загрожує тюрма, не менше як тридцять років.

— Отже, ви нічим не можете допомогти нам, сеньйоре? — спитав старший сержант, дивлячись на мене.

— На жаль, ні.

— Між іншим, я чув, що ви збираєтесь відвідати район верхів'я Купарі?

— Так, уранці вирушаю.

— У пору тропічних дощів? А хто з вами ще їде?

— Ніхто. Я сам.

Моторист, що стояв у човні, витріщився на мене. Про мене вони чули всяку всячину. Місцеві люди дивувалися, якщо хтось забирався у непрохідні хащі і разом з кількома кабоклу місяцями збирав там комах, метеликів, ловив змій, жаб… Та це до певної міри ще було зрозуміло. Але те, що європеєць у розпалі тропічних дощів вирушає один-однісінький у джунглі — для них було незбагненно.

Поліцаї попрямували до човна, він незабаром зник за поворотом.

Моторний човен поплив униз за течією. З Фордландії, певно, вже послали радіограму в міста Сантарен і Белем з описом зовнішності Абелардо Карнейро.

Абелардо зник, однак човном він міг пробратися лише вниз або вгору по течії. Більше нікуди, бо скрізь хащі. Невеличка вирубана галявина, посеред якої стоїть моя хатина, виглядає як маленька щілинка у могутніх джунглях.

Вода в Тапажосі повільно, але невпинно прибуває. Пекуче, яскраве сонце зникло за клубами сірих, дощових хмар. Повітря немов аж парує і від того здається сірим. Уже майже не видно ні острова, зарослого густими нетрями, ні протилежного берега. А в ясну годину можна побачити навіть хатини села Урукурітуба, до якого дванадцять кілометрів.

Річка поволі затоплює низькі береги.

У цих затоплених місцях багато капібарів, або, як їх називають місцеві жителі, водяних свиней. Тут їм безпечніше. Разом з капібарами сюди переселились і водяні курочки з іржаво-коричневим оперенням та бекаси з красивим блакитним пір'ям. М'ясо бекасів дуже несмачне, тому цих птахів не чіпають навіть собаки. Водяться тут і дикі качки та інші птахи. Вони сидять на гілках дерев, що стирчать з води. Качки