Софія Парфанович - Загоріла полонина

— Чий то парубійко, гей чий? Здурів, ци мара го напала? Таже ся вб’є і буде му капут!

Але Михайло держиться міцно. Ноги поклав на полози, руками вперся цупко в перед санчат і величезним розгоном женеться вділ. Серце здавлює йому розкішна тривога. Разом з саночками воно наче б стрибало у височінь. У грудях сміх роздзвінний, як розсипане намисто. В горлі давить тривога. Але серце скаче в грудях і сміється в божевільному леті.

Повним розгоном в'їздить Михайло на скічню, прошмигує блискавицею мимо оторопілих суддів та разом з саночками вилітає в повітря. Приявні здержують віддих. Чути тривожний скрик. З жахом глядять на хлопчака, що летить у пропасть. Не одному майже в уяві одна маса з трісок санчат і розбитого тіла хлопця.

Проте він щасливо зістрибує декілька метрів повище від скічні на стрімкий схил з'їзду, стрілою шмигнув вниз, майже доторкаючи носом санчат. Ще хвилина й у повному розгоні в’їздить на місток та проїхавши через нього задержуєс санчата в полі. Цілий і живий встає і аж тоді прочунює з того лету.

Ще хвилина мовчанки. Приявні наче б ще ждали чогось страшного. Але нічого не діється далі і тому вибухає крик, ляскання в долоні, гамір, шум і оклики. Жінки вимахують хустинами, чоловіки усміхаються і з признанням балакають швидко, оживлено. Михайло стоїть і дивиться на публіку. Алеж тільки хвилину. Зараз же він лежить перегнутий через коліно судді, одна міцна рука придержує його за карк. І друга що сили б’є в те місце, де й отець потрапляє часом. Валить справедливо, порядно, аж з білих полотняних порток куриться. Заки Михайло встиг прочуняти з дива, дістав добрих ляпасів. Та вже спортовець перестав бити, відігнув його і тягнучи за вухо:

— Це тобі за недозволену їзду скінченою на санках! Чи ти знаєш, дурню один, що ти міг розбитися, що міг тут смерти пожити? Чи ти то розумієш, осле один?

І потім, тягнучи за друге вухо:

— Пам’ятай собі і своїм кумпанам скажи, що не вільно їхати саночками по скічні, бо її це — пошкоджує!

Михайло кліпає очима, здається, що хоче плакати. Та не так з болю, як з образи. Так перед усіма… І за що? Тих, що на нартах хвалять, а його вибили. Зашарівся, скривився.

— А це тобі за відвагу, за твою сміливість!

Суддя бере Михайла за підборідок, підносить йому голову і заглядає люб'язно в очі. З кишені винимає п'ятку, велику срібну монету і дає її Михайлові.

— Рости великий і будь завжди сміливий на славу бойкам!

Михайло стоїть ні в цих ні в тих. У одній руці шнурок від санчат, у другій срібна монета. До нього підходять газди, а між ними вусатий Савчак, батько.

— А ти, шибенику! Дякуй Богу, щос живий із'їхав з такої висоти. Та й пану дякуй, що ти витріпав портки, бо якби я того бив зробив, мусів бис ліпше тямити!

Та й без п'ятки — засміялись сусіди, що приглядались цікаво такому закінченню справи.

Брильянтами й веселкою мерехкотить сніг, а Михайлові очі сміються і блищать, як два вуглики. Ліс шумить, потрясаючи засніженими коронами дерев.

Люди розходились. Але Кізявиця з Кичерою довго ще гомоніла. Чи не про подвиг Савчаковиго Михайла, сміливого парубійка і його пригоду? Мабуть. Бо ж люди довго розказували собі цю подію і ще літком, коли показували комусь це місце, додавали:

— З тої скічні в зимі пани скачуть на нартах. Але бо з неї і наш Михайло, Гриця Савчака хлопець із'їхав санчатами.

І потім розказують про його кару й нагороду.

Анна пробиралася крізь лісну гущавину. Маленька стежечка бігла інколи рівно й виразно, то знову губилась поміж ялівцями й молодими смерічками. Нею Анна йшла в старий ліс, у Погар, де був у таборі її син Дмитро. Йому несла їсти, бо голодував. Ба, як же? Скибка чорного хліба та й раз у день бляшанка кави, чи якої юшки. Як не голодувати ґаздівському синові? Густий, старий ліс ріс віддавна в Погарі. Густочатинні смереки й поважні, темношпилькі ялиці шуміли в подуві гірського вітру й гляділи з гори на молодняк і ялівці, що тулились до їхніх стіп. Сухе ріщя, ожина й малинник не пускали в гущавину так легко. Треба було пробиватися й проломувати гілля. Тоді Анна ставала, витирала рукавом піт з чола і дивувалася:

— Ци видите? Як борзо той ліс росте, Богойку любий! Тоті молоді смерічки, гей дітваки, ід старим попритулювалися. То ниська вони такі малейкі. А за рік-два вистрілять вверх, і вже їм вершка челядин не ввидит. Таже тоті великі ялиці мої ровесниці. Ци видите, які вони кріпкі, та й дужі! Ни вітру ся не боят, ни хмари. Мож мовити, що в небо си визирают та й не видят ничого більше, хіба тілько сонце та й ястрибів, що над ними літают та й мают гнізда на тих старих-найстарших.

— А тоті старі, певне ровесники наших вітців, ци дідів, вони, альо коли вже, лягли в гробах. А ліс си стоїт та й шумит чатинов.

— То вони всі вгору ся пнут. А челядин щораз нижче ід землі ся хилит. Но тілько душа му ся тверда робит, як би коров поростала. То так з року на рік біда її присідає, коров обростає.

Так, ліс стояв пишний і молодий весняними соками і свіжою зеленню молодих паростків. Навіть старі, що їхні частини обвисли, як гриви, і дістали на кінцях гілок зелені, свіжі кицьки. Від них ліс такий ясний,