Дмитро Васильович Ткач - Вибрані твори в двох томах. Том II

— Еге ж, це він, він… — бурмотів Юра.

— Біжімо швидше до нього. Це ж, мабуть, там усі наші…

Але бігти було важко. Хлопці раз у раз то потрапляли в глибокі конусоподібні ями, вириті бомбами, то натикалися на безладні купи каміння і дерев, то зупинялися перед хаотично покрученими залізничними рейками: навіть не вірилось, що є на світі така сила, яка може отак, як тонкий дріт, поскручувати в дуги і петлі товсті сталеві рейки!

Несподівано в темряві Юра налетів на камінь, перечепився через нього і покотився у воронку майже сторч головою. Петя, не втримавшись, посунувся за ним. Йому обійшлося щасливо.

А Юра дуже розбив коліно. Він ледве звівся на ноги. Але тут же знову сів, застогнав від болю і заплакав.

Розгублений Петя підхопив його під руки, почав підіймати та вмовляти теж крізь сльози:

— Ну, хоч як-небудь… Хоч помаленьку, Юро… Там же нас ждуть, шукають… Клади руку на плече, тримайся за мене…

Але тільки-но хлопці вилізли з ями, як просто біля них ніби з землі виріс Владислав Янчук. Чуб у нього розкуйовджений. Сорочка розхристана, в темних плямах. Вона висмикнулася з штанів і висіла спереду на великому круглому животі, як фартух.

— Це справді ви?.. — не повірив Янчук своїм очам, і в його голосі була непідробна радість. — Як ви тут опинилися?.. Чому не в ешелоні?..

— Ми тікали від бомб і куль, — пояснив Петя. — В житі лежали.

— Що ж мені тепер з вами робити, ховрашки? — сам себе запитав Янчук.

— Ходімо до поїзда, там татко і мама, — все ще схлипуючи і тримаючись рукою за розбите коліно, промовив Юра.

Владислав Янчук подивився на хлопців довгим поглядом примружених очей, помовчав трохи, щось обдумуючи, і раптом ошелешив їх повідомленням:

— А поїзда на станції давно немає. Пішов. Я вже був там, бачив. Який ешелон встиг вискочити з-під бомб, той втік. А який не встиг — тільки тріски залишились… Нашого ешелону немає. Значить, утік…

— А може ж, він ще повернеться? — з надією в голосі запитав Юра. — Там же татко і мама…

Йому знову на очі навернулися сльози. Він ще навіть не міг собі уявити, як можна залишитись без татка й без мами і як вони будуть без нього?

Янчук криво посміхнувся:

— Куди повернуться? Сюди?.. Чув же, що ешелон був з важливим вантажем. От його першим і випустили. Та й повертатись нікуди. Глянь, що від станції залишилось…

Юра і Петя глянули разом. Справді, стояли тільки зруйновані стіни від колишніх будівель, зяяли чорними прямокутниками колишні вікна, стирчали обчухрані стовбури дерев, а там, де раніше купчились ешелони, тепер лежали купи брухту.

— То що ж нам робити? — не вгавав Юра.

— Була чутка, що ми — відрізані, якщо так, то… — Янчук не доказав і почав заправляти сорочку в штани. Потім обізвався знову: — Нікуди від мене не дівайтесь, бо загинете до біса. Тепер мене слухайте у всьому… Ходімо в найближче село, попросимося в когось переночувати. А там видно буде…

Хлопці не могли не скоритись. Вкрай налякані і пригнічені жахливими подіями, вони пішли вслід за Янчуком, міцно тримаючись за руки. Юра шкандибав і часто тер розбите коліно.

В селі їх справді пустили в хату, хоч і не одразу. Спершу розпитали: хто, звідки та як залишились?

Янчук охоче відповідав і все показував на хлопців:

— Не ради себе, ради дітей прошусь. Куди я з ними в глупу ніч?.. Та тепер же й ходити страшно…

Їм послали на підлозі ряднинку та дали на всіх одну ковдру, щоб укрились. Хлопчики спершу тихо перешіптувались, а потім втома таки зборола їх, і вони поснули.

Чи думав Петя ще вранці того дня, що йому доведеться спати ось так, на чужій підлозі, в чужій незнайомій хаті, поруч з ненависним Кротом!.. Чи думав ще вранці того дня Юра, що увечері загубить своїх батьків і так само, як і Петя, потрапить під опіку Владислава Янчука!..

А Янчук перевертався з боку на бік всім своїм важким тілом, тихо виходив у сіни покурити, знову лягав і знову перевертався.

Юра прокинувся раптово від густої безладної стрілянини.

Злякано скочив на ноги. На мить примарилось, що ночі й не було зовсім, і що він не спав, і що це триває той кривавий вечір з вибухами бомб, свистом куль і зойками поранених.

Разом з ним схопилися Петя і Владислав Янчук.

В кімнаті стояв присмерк, вікна були запнуті.

Господар тремтячою рукою відхилив запону. І те, що Юра побачив, злякало його не менше, ніж учорашній наліт ворожих бомбардувальників. Вулицею мчали німецькі мотоциклісти і стріляли з автоматів. По кому стріляли, навіщо? Важко було зрозуміти.

Господиня заголосила:

— Матінко моя-я, пресвятая богородице-е, що ж це тепер бу-у-де?..

Стара, зморшкувата і сива, вона підняла суху маленьку руку до лоба і почала хреститися у куток, хоч ікон там і не було.

Чоловік цитьнув на неї, і вона принишкла, затиснула губи рукою, зігнулась, зіщулилась і стала маленькою, як