Олексій Миколайович Толстой - Гіперболоїд інженера Гаріна

тижня до нас надійшло од самих тільки росіян сто двадцять чотири пропозиції про хімічну війну з більшовиками. У нас у портфелі є чудова диспозиція[7] повітряно-хімічного нападу одночасно на Харків, Москву та Петроград. Автор диспозиції дотепно розташовує сили на плацдармах буферних держав,[8] — дуже, дуже цікаво. Автор подає навіть точний кошторис: шість тисяч вісімсот п’ятдесят тонн гірчичного газу для суцільного винищення жителів цих столиць.

Генерал Субботін, почервонівши од страшенного припливу крові, перехопив:

— У чому ж справа, містере, як вас! Мій план не гірший, але й цей — чудовий план. Треба діяти! Од слів до діла… За чим же справа стала?

— Дорогий генерале, справа тільки в тому, що містер Роллінг поки що не бачить еквівалента своїм витратам.

— Якого ще еквівалента?

— Скинути шість тисяч вісімсот п’ятдесят тонн гірчичного газу з аеропланів не становитиме труднощів для містера Роллінга, але на це потрібні деякі витрати. Війна вимагає грошей, хіба не так? У пропонованих планах містер Роллінг поки що бачить самі витрати. Однак еквівалента, тобто прибутку від диверсій проти більшовиків, на жаль, не зазначено.

— Ясно, як божий день… прибутки… колосальні прибутки кожному, хто поверне Росії законних правителів, законний, нормальний лад, — золоті гори такій людині! — Генерал, як орел, з-під брів уп’ялився очима в секретаря. — Ага! Значить, вказати й еквівалент?

— Точно, озброївшись цифрами: ліворуч — пасив, праворуч — актив, далі — риску і різницю зі знаком плюс, яка може зацікавити містера Роллінга.

— Ага! — генерал засопів, насунув запиленого капелюха і рішуче попрямував до дверей.

14

Не встиг генерал вийти — у під’їзді почувся протестуючий голос хлопчика для доручень, потім інший голос висловив бажання, аби хлопчиська вхопили чорти, і перед секретарем з’явився Семенов у розстебнутому пальті, в руці капелюх і палиця, в куточку рота зжована сигара.

— Доброго ранку, друже, — хапливо мовив він секретареві і кинув на стіл капелюха та палицю, — пропустіть-но мене до короля поза чергою.

Золотий олівчик секретаря завис у повітрі.

— Але містер Роллінг сьогодні надзвичайно зайнятий.

— Е, дурниці, друже… У мене в автомобілі чекає людина, щойно з Варшави… Скажіть, Роллінгу, що ми у справі Гаріна.

У секретаря злетіли брови, і він зник за горіховими дверима. Через хвилину висунувся. «Мосьє Семенов, вас просять», — просвистів він ніжним пошептом і сам натиснув дверну ручку у вигляді лапи, що тримає кулю.

Семенов став перед очі хімічного короля. Семенов не виявив при цьому особливого хвилювання, по-перше, тому, що за вдачею був хам, по-друге, тому, що цієї хвилини він був потрібен королеві більше, ніж йому король. Роллінг пропік його зеленими очима. Семенов, і цим не збентежившись, сів навпроти, з другого боку столу.

— Ну? — сказав Роллінг.

— Діло зроблено.

— Креслення?

— Та бачите, містере Роллінг, тут сталося деяке непорозуміння…

— Я питаю, де креслення? Я їх не бачу, — люто сказав Роллінг і легенько вдарив долонею по столу.

— Слухайте, Роллінг, ми домовилися, що я вам добуду не тільки креслення, але й сам прилад… Я зробив колосально багато… Знайшов людей… Надіслав їх до Петрограда. Вони проникли в лабораторію Гаріна. Вони бачили дію прилада… Але тут, дідько його знає, щось трапилося… По-перше, Гаріних виявилося двоє.

— Я це передбачав з самого початку, — гидливо сказав Роллінг.

— Одного нам пощастило усунути.

— Ви його вбили?

— Коли хочете — щось подібне. Принаймні — він помер. Вас це не повинно непокоїти: ліквідація сталася в Петрограді, сам він радянський підданий, — дрібниці… Але потім з’явився його двійник… Тоді ми зробили дивовижне зусилля…

— Одно слово, — перехопив Роллінг, — двійник чи сам Гарін живий, і ані креслень, ані приладів ви мені не привезли, хоч я витратив на це гроші.

— Хочете, я покличу, — в автомобілі сидить Стась Тиклінський, учасник всього цього діла, — він вам розкаже докладно.

— Не хочу бачити ніякого Тиклінського, мені потрібні креслення і прилад… Дивуюся з вашої сміливості — приходити з порожніми руками…

Незважаючи на холод цих слів, незважаючи на те, що, скінчивши говорити, Роллінг люто глянув на Семенова, впевнений, що миршавий російський емігрант спопелиться і зникне безслідно, — Семенов, не бентежачись, сунув до рота зжовану сигару і жваво проказав:

— Не хочете бачити Тиклінського, і не треба — задоволення небагато. Але ось яка штука: мені потрібні гроші, Роллінг, — тисяч двадцять франків. Чек дасте чи готівкою?

При всій величезній досвідченості і знанні людей Роллінг вперше в житті бачив такого нахабу. У Роллінга на м’ясистому носі виступило щось схоже на піт — таке він учинив над собою зусилля, щоб не жбурнути чорнильницю у веснянкувату пику Семенова. (А скільки було втрачено дорогоцінних секунд під час цієї паскудної розмови!) Опанувавши себе, він потягнувся до дзвінка.

Семенов, стежачи за його рукою, мовив:

— Справа в тому, дорогий містере Роллінг, що інженер Гарін зараз у Парижі.

15

Роллінг підхопився, — ніздрі роздулися, між брів набубнявіла жила. Він підбіг до дверей і замкнув їх на ключ, потім упритул підійшов до Семенова, схопив однією рукою бильце крісла, а другою вп’явся в край столу. Нахилився до його обличчя:

— Ви брешете!

— Ну от ще, буду я брехати… Діло було так: Стась Тиклінський зустрів двійника у Петрограді на пошті, коли той здавав телеграму, і завважив адресу: Париж, бульвар Батіньйоль… Учора Тиклінський приїхав із Варшави, і ми негайно побігли на бульвар Батіньйоль, в кафе