Микола Данилович Руденко - У череві дракона

таборі тяжке й одноманітне: робота під принукою наглядачів і відпочинок, теж не без недремного ока. Проте події, які привертають загальну увагу, відбуваються й тут. Такою, наприклад, стало припровадження в табір Якова Стріхи, колишнього бандерівця, якого заарештували чомусь із великим запізненням. Коли політв’язні оголосили голодовку на знак протесту проти грубого поводження з ними капітана Жаркова, Стріха приєднався до них. Для в’язнів сумління це була дивина. Для бандерівця такий вчинок міг мати дуже сумні наслідки. У розмові з Яковом з’ясувалося: мало того, що цей дивний бандерівець був із Донбасу, він ще й виявився другом дитинства Андрія Карповича, якого той відразу не пізнав. Так у засніженому мордовському таборі війнуло полиновими пахощами донецького степу, у пам’яті двох немолодих уже людей воскресли стежки дитинства, вибухи на шахтах, які забрали їхніх годувальників, нужда, голод, розкуркулення, що знищило село, поламало долі.

Голодовка політв’язнів вилилася в страйк. Наслідком стало те, що Яків Стріха і Андрій Карпович опинилися спершу в ШІЗО, а потім і ПКТ (приміщення камерного типу, або тюрма в тюрмі, як називали його в’язні). Це остаточно доконало хворого Якова. Не діждавшись медичної допомоги, він помер від серцевого нападу.

Роман «У череві дракона» — своєрідний пам’ятник мужнім синам України, які поклали свої кістки в холодну сибірську землю: «…мордовські табори перемололи не менше двохсот тисяч відбірних українських вояків. Вони повстали проти Гітлера, але не склали зброї й тоді, коли на них посунули сталінські чекісти, їх звинувачували у зраді Батьківщини, хоча насправді вони були її хоробрими захисниками. Якщо й можна їх у чомусь звинуватити, то лише в тому, що їхньою Батьківщиною була Україна.

Часом мені здавалося: навіть мордовські ялини, які виросли на українських кістках, володіють українською мовою».

Так було в романі. А що ж пережив автор, потрапивши в сибірський табір? На стрічці мого диктофона збереглася розповідь Миколи Даниловича про ті часи, яку я, дещо скоротивши, відтворюю. «У таборах за сім років я написав багато. Точніше, за 5 років, які я пробув у Мордовії, а коли перекинули на Урал, такої можливості вже не було. У Мордовії як інваліда Вітчизняної війни II групи на важку фізичну роботу мене не посилали. Я був днювальним і міг писати. Це давало мені певність, що я не марную часу, що я творю. Це був той поплавок, за який я тримався, щоб не потонути, в розумінні психологічному, звичайно. Треба віддати належне ще й моїй дружині Раїсі Панасівні, яка своїми приїздами, своїми листами підтримувала мене. Коли в нас випадало побачення, я готував їй невеличкий „контейнер“ з мікрописьмом, де на цигарковому папері була записана ціла книжка віршів. Вона виносила їх, хоча це було надзвичайно складно. При вході в зону і при виході з неї наших рідних роздягали наголо, прощупували кожний рубчик на одязі. І все ж дружина виносила. На волі вона вірші передруковувала, давала в самвидав, вони потрапляли за кордон і там виходили друком. Ясно, що це мене гріло, надавало снаги й сил.

У таборі ми продовжували боротьбу, викрадали й передавали на волю документи, влаштовували різні політичні акції — страйки, відмовлялися від праці, зривали з себе нашивки, не дозволяли стригти себе. Звичайно, нас карали, практично ми не вилазили з ШІЗО та ПКТ. Ми з нинішнім депутатом Верховної Ради УРСР (розмова відбувалася весною 1991 p. — І.В.) Генріхом Алтуняном сиділи там місяцями. Але й у таких умовах я писав. А от коли заарештували дружину, все мені урвалося.

На Уралі, коли мене туди перевели, відбував покарання мій друг, російський поет з Умані Віктор Некіпєлов, з яким я був знайомий ще до арешту. Він лежав у санчастині і, як мені сказали, в дуже тяжкому стані. Я відвідав його. Віктор не знаходив собі місця від болю (у нього було якесь урологічне захворювання). „Миколо, рятуй, — сказав мені, — я помираю“. Я, звичайно, пішов до начальника. Потрібен, кажу, уролог для Нєкіпелова. А він мені: „Нет уролога. У нас єсть свой врач, он знает, что делать“. А тим лікарем був хлопчисько, який тільки-но закінчив медичний заклад. Він робив не те, що треба, а те, що веліло начальство. Я почав наполягати. Це геть вивело йото з рівноваги: „Вы что, приехали сюда указывать, что нам делать?“

Тоді я вийшов, зустрів Алтуняна та й кажу: „Знаєш що, Генріху, давай закличемо до страйку“. А ми там одне одного знали. Там сиділи хлопці з нашої Гельсинкської групи, з Москви були. Застрайкували. Виробництво зупинилося. Десять днів цехи, де виробляли деталі до електричних прасок, були порожніми. Уролога таки привезли, Віктора тоді ми врятували, а нас з Алтуняном знову запакували в ШІЗО. Забув сказати, що разом з урологом приїхала й медична комісія, яка позбавила мене II групи інвалідності, перевівши в III. „Ви потеряли право именоваться инвалидом войны II группы“, — сказав мені начальник.

Мене перевели на важку фізичну роботу, і було вже не до писань. Хоча писати мені й не забороняли, але все написане відбирали».

Як бачимо, для написання роману Миколі Руденку не потрібно було видумувати ні героїв, ні колізій.

У «Силі Моносу» є, сказати б, усі атрибути високоякісного художнього твору: динамічний сюжет, майстерно виписані колоритні постаті дійових осіб, іскрометні, глибокі за змістом діалоги, які ведуть люди інтелектуальні, впливові в наукових державних колах. Він захоплює з перших сторінок, але дуже скоро стає зрозумілим: аби встигнути за думкою героїв (принаймні тих, які й рухають сюжет), почуватися на рівні їхнього мислення, слід напружити власний інтелект: деякі рядки доводиться перечитувати двічі чи й більше, а потім і взяти ручку та папір, щоб записати фізичні формули і вдуматися в них. Бо це таки в основі своїй річ наукова, а великі істини осягаються нелегко.

Мабуть, ніхто з нинішніх читачів «Сили Моносу» не пригадає іншого художнього твору, де були б фізичні формули. І це не ті формули, що, буває, беруться з товстих монографій визнаних наукових світил і вводяться в художній твір для наукового антуражу. Це оригінальні формули, крім роману, їх немає більш ніде. Вони вказують шлях до того, як заглянути за межу, де вичерпується сучасна фізика і вступає в права те, що йде після неї, тобто метафізика. А останньої радянська наука не визнавала. Отже, формули Миколи Руденка — то