Кларісе Ліспектор - Час зірки

— Все, можете злізати.

Але тоді хитрий і мудрий старий не погодився:

— Е, ні! Я добре влаштувався в тебе на плечах і нізащо не злізу!

Так і ця друкарка не хоче злізти з моїх плечей. Тож я стверджую, що бідність — неприваблива й незрозуміла. Тому я не знаю, чи моя розповідь буде — якою вона буде? Я нічого не знаю, мені ще бракує сміливості. Чи будуть у ній якісь події? Будуть. Але які? Цього я також не знаю. Взагалі-то я не намагаюся розпалювати вашу тривожну та нестримну цікавість, я й справді не знаю, що мене чекає: занадто неспокійний характер має моя героїня. Щосекунди вона намагається вислизнути з моїх рук і хоче, щоб я її втримав.

Забув сказати, все, про що я зараз пишу, відбувається під чіткий акомпанемент барабанного дробу, що його вистукує якийсь солдат. Тієї миті, коли я почну розповідати цю історію, барабанний дріб одразу припиниться.

Я бачу, як дівчина з північного сходу дивиться у дзеркало і — барабанний дріб — у дзеркалі з’являється моє втомлене бородате обличчя. Ось так ми можемо мінятися місцями. Поза сумнівом, вона — фізична істота. Одразу повідомлю вам такий факт: вона ніколи не дивилась у дзеркало оголеною, бо їй було соромно. Соромно через те, що вона скромна, чи через те, що вона негарна? А ще я запитую себе, як мені впоратися з усіма цими фактами. Раптом символізм усього, що відбувається, зачарував мене: я створюю людське тіло і здригаюся. Символізм потрібен мені, як художнику-абстракціоністу, який хотів би показати, що пише такі картини, бо йому так подобається, а не тому, що він не вміє малювати. Щоб намалювати цю дівчину, я мушу в усьому обмежити себе; щоб осягнути її душу, я повинен скромно харчуватися фруктами й пити біле охолоджене вино: так спекотно у цій тісній кімнатці, де я зачинився і звідки через власну примху хочу споглядати світ. А ще мені довелося відмовитися від сексу та футболу. Не кажучи вже про те, що я ні з ким не спілкуюся. Чи повернусь я одного разу до свого колишнього життя? Дуже сумніваюсь. Так, забув сказати, що наразі я нічого не читаю, щоб не спотворювати вишуками простоту своєї мови. Тому що, як я казав, слово має бути словом, інструментом письменника. Чи я не письменник? Правда в тому, що я більшою мірою актор, бо лише за допомогою пунктуації створюю складні інтонаційні фігури і змушую текст вільно дихати і йти за мною.

Ще забув сказати, що історія, яка от-от має розпочатися — бо я вже не витримую натиску фактів — історія, яка от-от розпочнеться, написана під патронажем охолоджуючого напою, популярного в усьому світі, тому я нічого не отримую за його рекламу. На жаль, це той самий напій, що був спонсором останніх потрясінь у Гватемалі[12]. Хоча на смак він — суміш лаку для нігтів, туалетного мила «Aristolino» й пожованої пластмаси, всі його обожнюють і не уявляють свого життя без нього. А все тому (я скажу одну річ, яку, може, не всі зрозуміють), тому що цей напій, що містить коку, — сьогодення. Він допомагає людині відчути себе сучасною.

Що ж до дівчини, то вона живе в безликому чистилищі, не наближаючись ні до пекла, ні до раю. Вона просто живе, вдихаючи й видихаючи, вдихаючи й видихаючи. А що ще потрібно, правду кажучи? Її існування безрадісне. Так. Але чому я почуваюся винним? І намагаюся звільнитися від тягаря провини за те, що не зробив нічого доброго для цієї дівчини. Дівчина ця — і я бачу, що вже майже розпочав свою розповідь — дівчина ця спала в полотняній комбінації, замураній підозрілими старими плямами крові. Щоб заснути холодними зимовими ночами, вона згорталась калачиком, отримуючи і віддаючи своє мізерне тепло. Вона спала з відкритими вустами через закладений ніс, спала виснажена, спала глибоким сном.

Маю додати дещо дуже важливе для сприйняття моєї розповіді: моя історія від початку й до кінця супроводжується легким, але постійним зубним болем. Запевняю вас також, що ця розповідь відбуватиметься під акомпанемент тужливих звуків скрипки, на якій грає худорлявий чоловік на розі. Його обличчя таке вузьке й жовте, ніби він уже помер. Цілком імовірно.

Я говорю так довго, тому що боюсь, пообіцявши забагато, дати мало й найпростіше. Адже ця історія — майже ніщо. Єдиний спосіб почати — зробити це раптово, як плавець пірнає у крижану воду, з суїцидальною сміливістю зустрічаючи сильний холод. І ось я починаю, зауважуючи між іншим, що — що вона була неготовою. Неготовою до життя. Їй бракувало вміння пристосовуватися. Вона тільки-но починала розуміти, що їй не вистачає самої себе. Якби вона була здатна виражати свої думки, вона б сказала: світ не належить мені, я не належу собі. (Мені буде складно написати цю історію. Хоч я не маю нічого спільного з цією дівчиною, далі я писатиму все через неї, долаючи свої страхи. Факти кричать, але поміж фактами є шепіт. Саме шепіт мене приголомшує).

Їй не вистачало вміння пристосовуватися. Тому вона (вибух) нічого не могла сказати на свій захист, коли шеф фірми, де вона працювала, грубо заявив їй (грубість цю, здавалося, провокувала її дурна фізіономія, яка, як то кажуть, просила ляпаса), заявив, що залишає на роботі Ґлорію, її подругу, а її звільняє, тому що вона припускається численних помилок, коли друкує, і псує папір. От що він сказав. Що ж до дівчини, то вона гадала, що має щось відповісти, і ввічливо сказала своєму шефу, якого потай любила:

— Пробачте мені, будь ласка.

Сеньйор Раймундо Сілвейра — він уже збирався йти — повернувся, здивований цією несподіваною покірністю і якимось дивним виразом на обличчі друкарки, і сказав уже не так грубо:

— Ну, ніхто вас зараз не звільняє, можна ще зачекати.

Отримавши це повідомлення,