Станіслав Стеценко - Війни художників

«Отже, нині ми, націонал-соціалісти, повертаємося до того, що було шість сторіч тому. Ми припиняємо нескінченний німецький рух на південь і захід Європи й звертаємо наші погляди у бік земель на Сході. Коли ми говоримо сьогодні про придбання нових земель і нового простору в Європі, то насамперед думаємо про Росію й про підпорядковані їй окраїнні держави. Здається, начебто сама доля вказує нам дорогу туди. Ця колосальна імперія на Сході дозріла для її ліквідації, і кінець єврейського панування в Росії стане кінцем Росії як держави».

Думати, думати, думати… Щойно вони підписали мирний договір з Фінляндією. Ганебний договір. Посунули кордон від Ленінграда на кілька десятків кілометрів. А були впевнені, що візьмуть Гельсинкі! Можна було воювати ще. Але він не міг далі ганьбитися! Йому потрібна була Червона армія у центрі Європи, а не у фінських снігах. Та ще й посол Майський сповіщав, що ті мерзотники — Англія й Франція — можуть виступити на боці фінів, або завдати удару по нафтових промислах біля Баку. А чого ж, підстави є: СРСР за напад на Фінляндію виключили з Ліги Націй.

Німці тріумфально крокують Європою. Супероперації — одна за одною! Воюють не числом, а вмінням! За Суворовим. А вони не можуть здолати крихітну Фінляндію! Ганьба! Нечувана демонстрація слабкості.

Він нервово ходив кімнатою, позираючи на настінний годинник. Де Берія? Утім, ще п’ять хвилин.

Гітлер, мабуть, реготав, як скажений, коли дізнався, як ганебно все було у Фінляндії. Лайно! Довелося навіть відмовитися від формування народного фінського уряду. І піти не на капітуляцію фінів, а на мир!

І тепер, коли СРСР так продемонстрував свою слабкість, той скажений єфрейтор збирається рушити на схід. Хоча, може, він помиляється?

У двері знову постукали. Сталін підвівся з крісла. Підійшов до дверей, примружив очі від світла, яке з коридора вдарило в очі.

Офіцер охорони доповів:

— Товаришу Сталін, приїхав Берія.

— Нехай пройде в зал.

20 березня 1940 року, 03 год. 02 хв.

Москва, Ближня дача, Кунцеве

Берія домчав за півгодини від центру Москви до Ближньої дачі, розташованої поблизу села Давидкове. Кунцеве знаходилося значно далі. Назва дачі «Кунцівська» була одним із численних заходів безпеки. Мовляв, якщо знайдеться зловмисник, який буде розпитувати про дачу Сталіна, то буде шукати її в Кунцевому, а не в Давидковому.

Охорона була попереджена про приїзд наркома внутрішніх справ, і його автомобіль безперешкодно впустили за перший п’ятиметровий паркан.

Потрапивши на територію дачі, авто зробило круту петлю навколо дерев, що приховували будинок. Комусь спало на думку створити ще й таку петлю безпеки, щоб дати додатковий час охороні периметру, аби ще раз оглянути автомобіль. Швидше за все, це спало на думку самому Сталіну. Навряд чи до цього міг додуматися Власик — керівник особистої охорони вождя — колишній унтер-офіцер з освітою у три класи церковно-приходської школи.

Охорона в особі двох офіцерів, що формально підпорядковувалася Берії, а фактично лише Власику, зазирнула в середину автомобіля. Нарком вийшов, поблискуючи пенсне і розстібаючи ґудзики шинелі. На воротах другого триметрового паркану відкрилося оглядове вічко. Охоронець упізнав його і відчинив двері.

Берія зайшов у передпокій. Тут стояли дві великі вішалки — одна для Сталіна, інша, із дзеркалом, для гостей. Зняв шинель, кинув охоронцеві на руки. Той оглянув його з голови до п’ят на предмет наявності зброї. Ніхто, навіть найближчі соратники, не могли заходити до вождя зі зброєю. Мова, звісно, не йшла про якийсь злий намір, а, наприклад, про те, що хтось із військових міг просто забути відстебнути кобуру.

— Товаришу Берія, товариш Сталін чекає на вас у великому залі.

Сталін причинив за собою двері до спальні й увійшов до залу. Зал був найбільшою із семи кімнат Ближньої дачі. Стіни були оббиті фанерою під морений дуб. На стінах — бра з круглими плафонами, на підлозі — паркет, на вікнах важкі зелені штори. Це була найрозкішніша кімната. Решта — набагато скромніші. Своєрідним шиком і стилем життя Сталіна були атрибути показної скромності — солдатська шинель, пара чобіт, яку він носив кілька років, скромна оздоба помешкань. Живий бог повинен одягатися так само скромно, як і його народ. Утім, його значимість і так завжди підкреслюється пишністю свити.

Берія увійшов в інші двері. На ньому була темно-зелена форма, ремінь, портупея. З невиспаного обличчя видно було, що його щойно витягли з ліжка. Можливо, з ліжка чергової коханки, до яких, як уже не раз доповідав Сталіну Власик, той був дуже охочий. У букеті жінок, з якими спав Берія, були дуже відомі й зовсім невідомі. Хоча за якістю цей букет поступався букету вождя. І, звісно, обидва букети не мали спільних «квітів», адже це було смертельно небезпечно — для наркома, звичайно.

Утім, інтимні успіхи Берії зараз цікавили Сталіна найменше. Він кивнув наркому, вказав на стілець. Руки не подав, що вважалося серед оточення Сталіна поганим знаком. Берія сів. Йому здалося, що за ті кілька годин, що він не бачив Сталіна, той наче постарів. І навіть став ще меншим на зріст. Значить, трапилося щось справді дуже серйозне.

— Ти читав це? — Сталін сердито жбурнув теку на стіл, і та, обертаючись, полірованою поверхнею під’їхала до Берії.

Нарком розкрив її і з заклопотаним виглядом схилився над аркушем. У тиші, що оточувала їх, десь далеко і ледь чутно кричала сова. Поскрипування м’яких, пошитих на кавказький манер — без підборів — чобіт Сталіна свідчило, що він ходить у Берії за спиною. У Сталіна був поліартрит, через біль у ногах він не міг довго сидіти. Берія взяв аркуш у руку, і той ледь помітно затремтів, виказуючи хвилювання наркома. Прочитав, вирячивши очі й кліпаючи віями. Хрипко сказав: