Петро Михайлович Лущик - Ратники князя Лева

себе знати. Данило став бачити щораз менше, а після того як особисто віддав розпорядження зруйнувати укріплення, осліп остаточно. Останні слова батько сказав синам уже після того, як назвав Шварна своїм наступником. Данило не зажадав від синів клятви, не чекав від них обіцянки поважати один одного, просто говорив і просив прощення за невдалу спробу визволитися від опіки Сараю.

— Важко мені, сини, залишати вас самих, — говорив батько. — Дуже важко. Нікого у нас немає. Лише ми. Для Сараю ми стали такими ж данниками, як інші землі, Рим нас зрадив, Бела і Болеслав від нас відвернулися. Щоб узагалі не залишитися самотніми, нам і потрібна Литва. Це я кажу до тебе, Леве, щоб ти мене зрозумів, чому не тебе, а Шварна я звеличив. Не тебе, а твого брата Воїшелк назвав своїм співправителем. Для процвітання землі Руської потрібно, щоб саме Шварно став королем. Але мир на землі буде лише тоді, коли мир буде поміж вас, сини мої. Війна між вами — це смерть нашої землі. Пам’ятайте про це!

— Я не забув, що говорив батько, — сказав Мстислав. — Але він звертався передовсім до тебе. Я ж ніколи не претендував на верховенство. Вважай, я, брате, як Василько біля Данила. Я підтримаю будь-кого з вас, але не виступлю ні проти кого.

— Через те й прислав тебе дядько сюди, — згодився Лев. — Можеш сміливо передати йому, що мене ніщо інше так не турбує, як прагнення побудувати ось на цьому місці замок.

— А як до цього поставляться монголи?

— Мангу[6], може, вже й забув, що вимагав від нас Берке. Зрештою, не місто я оточу муром. Лише свій замок. Щось не сподобається Сараю — знесу. Та й не буде хан через таку дрібницю починати новий похід. У нього своїх клопотів вистачає.

Мстислав укотре здивувався обізнаності старшого брата й здатності наперед передбачати свої дії і не забарився похвалити Лева.

— Дрібниці, — відмахнувся той. — Ми не єдині, хто не дає їм спокійно спати у Сараї. Ну, хіба що Переславль-Залєський, там, де наш Кирило осів, не турбує Мангу. Але інші не такі поступливі! Тож не переживаю. В разі чого — відбудуся чимось. Ось Тустань стоїть — і нічого Сарай зробити не може.

Брати ще деякий час поговорили, Лев детально розповів, що хоче конкретно побудувати у замку. Коли у домініканців задзвонили до відправи, Лев, наче згадавши, сказав:

— І церкви також побудую.

— Які саме? — запитав Мстислав.

— Наші. Домініканців уже Констанція запросила. Та й ненадійним союзником виявився Рим. Надто вже часто папи змінюються!

Тут Мстислав цілком був згоден із братом. Відтоді як помер папа Інокентій, який хотів використати Данила для своїх планів (як і Данило його), на римському престолі змінилося три папи, й жоден з них не продовжив справи попередника. Щоправда, причини були різні: якщо Александр IV не бачив у затії Інокентія перспективи, то наступні два просто не могли нічого зробити. Вони навіть не правили з Риму.

Усе це Даниловичі знали від численних католицьких орденів тут, у Русі, й у сусідній Польщі, куди заходили то з набігами, то з миром.

— Наразі хочу побудувати дві церкви: тут й у верхньому місті, — вів далі Лев. — І також кам’яні. Завдяки ярлику, що його випросив митрополит Кирило, проблем не матиму.

— А ти не боїшся, що проблеми виникнуть з іншого боку? — запитав Мстислав.

— Наприклад?

— Ти завжди ходиш містом без охорони? Я розумію, люди тебе люблять, але можуть з’явитися і недруги!

— По-перше, я іще й сам можу за себе постояти, — відповів Лев. — По-друге, охорона все ж нас пильнує, хоч її і не видно. А по-третє, якщо ти маєш на увазі того невідомого, що «пасе» нас із самого замку, то не переймайся. Охорона зараз приведе його сюди.

Здивований Мстислав побачив, як Лев плеснув у долоні, й майже одразу з-за дерев два дружинники привели попід руки засмаглого чоловіка. Затриманий не робив ніяких зайвих рухів і навіть не опирався. Лев лише злегка підняв руку, й охоронці зникли.

— Не варто недооцінювати мою дружину, — повчально мовив князь.

Тугар (а це був він) відповів:

— Повір, князю, я не мав ніякого наміру завдати тобі шкоди.

— Тоді чому ж ти стежив за мною?

— Хотів зустрітися.

— Ось ми й зустрілися. Говори. Але попереджаю: ти перервав нашу розмову. Сподіваюся, твоя чолобитна варта цього. Хто ти?

— Моє ім’я, князю, тобі нічого не скаже. Мене звати Тугар.

Це ім’я справді нічого не говорило княжим братам.

— Але його має знати воєвода Світозар, — продовжив Тугар.

Почувши це, Лев переглянувся з Мстиславом. Цей невідомий переслідувач йому не сподобався. Принаймні тим, що знав таке, про що знати не повинен.

— Звідки Світозар знає про тебе? — недовірливо запитав Лев.

— Боюся, ти не зрозумів мене, князю. Воєвода не знає про мене. Він повинен знати моє ім’я.

— Нічого не розумію, — зізнався