Андрій Анатолійович Кокотюха - Багряний рейд

Німці без потреби не заходили далеко в ліси. Вони в боях здебільшого берегли своїх, кидаючи вперед, на неминучу загибель, колаборантів. Поляки діяли проти українців не менш жорстко, але трохи відкритіше. Могли вдарити по підконтрольній повстанцями території і не уникати відкритої сутички. Зрозумівши вже — поляки, на відміну від німців, щиро вважають, що воюють за своє, — Коломієць не приймав цього. Та бодай міг пояснити завзятість Армії Крайової: вони воювали за територію, котра колись входила до складу Польської Республіки, хочеться цього комусь чи ні.

Натомість радянських претензій пояснити не міг.

Більше того: мав нагоду говорити з розумними людьми, котрі інформували населення про діяльність підпілля, випускали газети й листівки, вели усну агітацію. Потім спеціально прочитав кілька книжок. І тепер сам міг за потреби йти в референтуру пропаганди, пояснюючи кожному, хто ще не зрозумів: чверть століття тому російські більшовики за підтримки маргінальної частини української спільноти вторглися на терени сусідньої — чужої! — держави, молодої й недосконалої, проте — не їхньої. Аби вогнем і мечем, кулею та багнетом, смертними вироками та голодом знищити та упокорити частину народу. Тепер беруться за іншу частину, на ці території чекає подібна доля.

Такі дії називаються окупацією і терором проти мирного населення.

Лиш тепер люди, котрі хочуть миру, готові прийняти його на будь-яких умовах. Тому й зиркають з-за невисоких парканів уже не так приязно. За допомогу повстанцям тут платять свободою та власним життям. Йде війна, селяни виснажені, самим не вистачає, а тут ще лісовиків годуй. Відмовишся — прийдуть, візьмуть, що треба, силою, можуть особливо непокірних показово розстріляти чи повісити. Погодишся — те саме, лиш від влади, котра називає себе законною, повстанців — бандитами, а кожного, хто не кориться, — бандитськими посіпаками.

Останнім часом чотовий УПА Східняк не мав що сказати людям. Не тут, у Підгайному — всюди, куди вдавалося зайти. Тож замість заговорити до них, пошукати бодай якісь слова, зціпляв зуби, закушував мало не до крові губу, відвертався, дивився прямо перед собою. Не хотілося думати, якими поглядами проводжають повстанців хай не всі, але деякі селяни.

Вони прямували на дим і скоро вийшли до пожежі. Горіла хата вглибині села, чорні клуби накривали яблуні в садку, ховаючи стиглі червоні плоди. Під деревами рядком лежали невисокий кремезний старий у кирзових чоботях, брудних штанях від колись справного вихідного костюма та сірій полотняній сорочці, старша жінка в хатньому одязі з розпатланим сивуватим волоссям і молода жінка, коротко, зовсім не на сільський манер, стрижена. Старому стрельнули в лице, жінкам — у груди, кілька разів.

Трохи далі, ближче до курника, товклися кілька його вояків, про щось тихо перемовляючись. Назустріч прибулим із глибини садка, з-за хати вийшов Дунай — трохи сутулуватий, чорняве волосся стрижене під машинку, пізнаваності додав перебитий, трохи приплюснутий ніс — згадка про допити в польській дефензиві[10]. Ковзнувши поглядом по вбитих, мовив:

— Криївка була тут. Як почалося — стрибки налетіли сюди, запалили, постріляли.

— Палити для чого?

— Дурне питаєш.

— Дурне, — погодився Коломієць, повторив: — Нащо палити?

— Щоб нам не дісталося, — Дунай говорив тоном, яким зазвичай пояснюють дітям прості очевидні речі. — Стрибки, бач, вирішили погратися з енкаведе.

— Тобто?

— Криївку здав хтось із місцевих. Тобто, — тут же уточнив, — уже відомо хто. А ці викликали солдатів і доповіли: є інформація, працюємо. Якби твої люди, друже Східняк, втрапили в пастку, вас би тут поклали. Або поклали б не всіх, хтось би вирвався. Війна, кому як щастить. «Червоні погони» забралися б геть. А стрибки аж потім навідалися б сюди й забрали все собі. Здобич.

— Звідки знаєш?

— Служба така, — Дунай витримав паузу. — Тих, хто признався, все одно скарали на місці. Нема чого з ними панькатися.

Максим збив мазепинку на потилицю, обвів поглядом довкола.

— Лишатися тут хоч як сенсу нема.

— Звісно, — погодився той. — Уже під вечір тут будуть солдати. Хай забирають своїх покійників. Я наказав усім тутешнім сидіти по хатах. Може, хоч так убережуться.

— Втрати?

— Двоє.

— Моїх троє.

— Бачу здобич.

Аж тепер Дунай звернув увагу на полоненого радянського офіцера.

Вояки відразу розступилися, ніби лишаючи Колокольчикова сам на сам з офіцером Служби безпеки.

— Наших поховаємо тут, — розпорядився той, вчепившись поглядом у старшого лейтенанта. — Цей піде з нами. Доправлю його до крайової референтури, хай там вирішують. А може…

Не закінчивши, Дунай перевів погляд на своїх підлеглих.

— Друже Хорт, заклич сюди решту. Знайди фіру з конем, відвезіть тіла побратимів у ліс. Подалі, ’би москаль не надибав, вони наші могили паплюжать. Кілька випадків таких знаю, — це він адресував уже Максимові, хоча той не вчора народився й теж міг навести кілька подібних прикладів. — Підемо всі разом.

— Гомін чекає.

— Йому