Марія Сидорчук - Полон

— Будеш?

— Ой, ні-ні-ні. У мене обмаль часу, я своє забрав і гайда.

— Ходімо вийдемо.

— Ходімо. Я ще до крамниці заїхати встигну. Якщо вам чогось треба, ви мені списочок черкніть, я все завтра доставлю в найкращому вигляді.

Хімік без жодної емоції на обличчі звівся з-за столу, підійшов до стовпа, зняв із цвяха автомат і повісив собі на плече. Жінка з острахом дивилася їм у спини. Вона лишилася сам на сам із Сухим.

Хімік і Місцевий вийшли на повітря. Місцевий безтурботно лузав насіннячко. Розмови вистачило на п’ять хвилин: поділити бариші та звалити прямо на СТО. Машина не затихла, але двигун гарчав нервово, неначе нагадуючи господареві, що пора ремонтуватися. Хімік показав Місцевому на затишне місце під навісом, куди не задував вітер. Вони зупинилися один напроти одного. Місцевий шкірився, Хімік же був на подив серйозний.

— Давай, вивертай кишені.

— Тю, та ти що? Братику, ти що, жартуєш?

— Не зли мене!

Місцевий перестав посміхатися, нервово занишпорив по кишенях, дістав ключі від машини, сто доларів і пакет з насінням. Усе це Хімік згріб собі в кишеню і зняв автомат із запобіжника. По спині Місцевому сипонуло холодом, ноги підкосилися від страху.

— Послухай, мені на СТО потрібно, у мене машина сьогодні двічі глухнула, у мене часу геть обмаль. Чого ти? Гаразд. Ось жуйка, ось права. Ось... але це мені на СТО. Що сталося?

— Ану, пішов!

Хімік штовхнув Місцевого дулом у живіт. Той від несподіванки аж присів і на напівзігнутих ногах задріботів до замкнених зовні залізним засувом дверей. Хімік вправно відсунув засув, заштовхнув Місцевого в напівморок і зачинив двері. Ззовні брязнув метал і виразно почувся звук кроків, що віддалялися. Місцевий щосили затарабанив у двері.

— Зьомо? Ти куди подався? Зьомо, я все втямив, відчиняй уже. Що за жарти? Мене ж шукатимуть! Що це за жарти!

— Будь ласка, тихіше.

Від несподіванки Місцевий різко обернувся і заволав у темряву:

— Пішов ти в дупу, злидню!

Жмурячись і притиснувшись спиною до дверей, Місцевий намагався роздивитися, хто говорить. Він кілька разів щільно стулив повіки й широко розплющив їх. Так його вчили ще у школі, щоб очі швидше адаптувалися до зміни освітлення. Після третьої спроби прокліпатись Місцевий розрізнив декілька людських силуетів. Парочка сиділа під однією стіною, трохи далі на оберемку соломи лежав ще один і поряд з ним хтось сидів, підібгавши коліна до самого підборіддя. Найближче до дверей сидів патлатий мужик.

— Чоловік страждає. Чого ти кричиш? — спокійно сказав він і байдуже поглянув на Місцевого.

— А ви що — відпочиваєте тут? На курорті? Стули писок, гнидо. Агов, відчиняй, чуєш! Ану, відчини! Годі вже! — з нервовим сміхом в голосі пробелькотав Місцевий, розвернувся до дверей і ще сильніше почав гатити в неї ногами й руками.

Спершу він намагався силою відчинити двері, потім впирався у дошки плечем, врешті збив руки до крові. За всіма його спробами звільнитися в’язні спостерігали мовчки. Нарешті, коли Місцевий знову почав з розгону кидатися на двері, Хлопець прошепотів Дівчині:

— У нього нервовий напад, зараз заспокоїться.

Ця з претензією на «експертну думку» оцінка ситуації насмішила Журналіста.

Невдовзі Місцевий видихався й обернувся на сміх. Реготав усе той же патлатий полонений. Місцевий підійшов до нього й заглянув в обличчя:

— А де я твою пику бачив? Га? Зачекай. Перша рембаза? Так? Ні? Яка перша?! Шиномонтаж на виїзді.

— На в’їзді, — крізь зуби процідив Журналіст.

Обличчя місцевого просяяло. Він упізнав цю давно немиту, неголену, патлату людину.

— Точно! Точно! Ти ж цей, у телеку базікав! Базікало! Він же базікало! Зірка! Базікало, дай автограф. Через таких, як ти, війна — ти нам усім мізки загидив. Всі мізки просмердів своєю гидотою!

Місцевий зі всією люттю, яка залишилася в його тілі, накинувся на Журналіста, схопив його за барки й з силою рвонув. Вони обидва встояли на ногах. Несподівано для Місцевого Журналіст теж рвонув його на себе, а потім з усіх сил вдарив у груди. Місцевий не втримався на ногах і покотилися по підлозі.

— Заткнися, заткнися! Заткнешся ти чи ні? — загарчав Журналіст. Його очі налилися кров’ю. Місцевий швидко схопився і став у бойову стійку:

— Усе, придурку, — ти мене дістав! Я вас не боюся, мене все одно випустять! Бо я потрібна людина. Потрібна! Втямив?

— Та зрозумів. Тут багатьох випускають. Проте не всі повертаються додому.

У далекому кутку хтось заворушився, встав і підійшов до Журналіста. Високий молодий мужик у вочевидь не місцевому одязі стискував кулаки й усім своїм виглядом давав зрозуміти, що битися доведеться не лише з Журналістом. Хлопець теж звівся на ноги, затуляючи собою Дівчину, що навіть не поворухнулася за весь час істерики у виконанні Місцевого.

Місцевий забився