Тарас Завітайло - В тіні янгола смерті

Саме цієї миті усі троє коней тривожно затопталися на місці, забили копитами, зафиркали і нашорошили вуха, а в траві, кроки за три від козаків, щось зашурхотіло, потім трава кудись провалилася, і перед козаками з’явився широкий отвір нори, у який вільно могла пролізти людина.

— Борсук, — прошептав Дорош.

Але він помилився, то був зовсім не борсук.

З нори визирнула голова якоїсь дивної істоти. Ніс картоплиною був завбільшки з кулак, лапаті вуха стирчали обабіч голови як лопухи, величезні смарагдові очі, здавалося, от-от вилізуть з орбіт, а й без того широкий рот розплився в посмішці мало не до вух. Зблиснули два заячих зуби, й істота відразу вилізла з нори. Сама вона була завбільшки з доброго хорта, все тіло її, крім обличчя і долонь, було вкрите світло-сірою вовною. Істота сіла біля нори і почухало потилицю.

— Потороча! — вигукнули характерники.

Істота посміхнулася ще ширше.

— Степова! Цур тобі! Пек тобі! — Бородавка осінив себе хрестом.

Дорош потягнувся за пістолем, але Андрій перехопив його руку.

— Тобі потрібні неприємності? — сказав характерник. — Не чіпай її, і вона тобі нічого не зробить. — І, діставши з торби круглу хлібину, простягнув його істоті.

Потороча підійшла до Андрія, взяла хліб, кивнула і сховалася в норі, а трава знову стала на місце.

Бородавка голосно видихнув, а Андрій розсміявся.

— Ну що, Степане, не розслабило?

Бородавка фиркнув.

— Раз на раз не попада…

Ошелешений Дорош перевів погляд з одного козака на іншого.

— Що це було? — запитав він.

— Степова потороча, нечисть. Може накапостити, а може й допомогти, кому як, — відповів Андрій і скоса глянув на Бородавку.

— Це вже точно, — сказав той, понуривши голову, але вже по хвилі оживився. — А що, пускай коней, молодь! — І, присвиснувши, щосили стьобнув нагайкою свого жеребця.

І полетіли коні стрілами, розсікаючи височенну траву та полохаючи степове птаство. За якусь мить вдалині видно було лише козацькі шапки, а згодом зникли і вони. Птаство заспокоїлось і повернулося до своїх гнізд, прим’ята трава піднялася, зійшлася, і сліду за козаками не лишилося. А з нори знову вилізла потороча, видерлася на горбочок і помахала козакам услід рукою, в якій тримала шматочок хлібини…

Ніч. У козацькому курені вже давно не світилося і лунало дружне хропіння козаків. Тоненький серпик молодого місяця плив небом, то ховаючися за хмару, то показуючись у всій свої красі. Десь над куренем сюрчав цвіркун, сюрчав так голосно, немов хотів заглушити нічні козацькі рулади, а в будці, неподалік від куреня, тихо повискував улюбленець козаків пес Бровко. Козак, що стояв на варті, також тихо дрімав, припершись до стіни куреня.

Кроках у тридцяти від куреня стояла конюшня, там панувала тиша, лише іноді пофиркували коні. Приміщення конюшні було досить велике, на сто п’ятдесят коней, і порожніх стійл у ній не було. Усі коні спали, лише двоє жеребців лунко хрумаючи жували овес. У куті, ліворуч від входу, лежала величезна купа соломи зі встромленими в неї вилами.

Раптом у купі щось зашурхотіло, і з соломи показалася голова з густою, схожою на кінську гриву шевелюрою. Істота вискочила з соломи і потягнулася. Її ноги, що закінчувалися копитами, були вкриті довгою шерстю. На істоті були коротенькі штани і сорочка. Обтрусившись від соломи, істота діловито пройшлася вздовж стійл. Дійшовши до стійла жеребця Дороша, вона перестрибнула через дверцята. Сівши верхи на коня, зайшлася перезаплітати косички. Робила це спритно й моторно, і вже за якусь хвилину перейшла до наступного коня. Але що це? Істота враз чомусь нагострила вуха і принишкла. Ще мить — і вона кинулося до вікна, у яке влетів здоровенний кажан. Піймавши кажана, істота миттєво скрутила йому в’язи і викинула у вікно.

— Гм-м-м, — заіржала вона, як кінь, — кровопивця! Чекай сонечка!

Постоявши ще якусь мить коло вікна, істота повернулася назад, до коней.

— Гм-м-м! Новенькі! — зраділа вона, завваживши двох жеребців, що стояли коло корита з вівсом.

Істота хотіла взятися за гриву білого жеребця, але її руки раптом пройшли крізь шию тварини… Густий туман огорнув двох коней і замість них постали характерники Сивий і Бородавка.

— Конюшний! — вигукнув Андрій.

Конюшний високо підстрибнув, але Андрій піймав його на льоту.

— Не бійся, майже свої, — сказав характерник конюшному, який намагався вирватися з його рук, — ми характерники, чув про таких?

Конюшний затих.

— Гм-м-м, чув. А піймали навіщо? — запитав він.

— Пустити? Не втечеш? — запитав його Андрій.

— Не втечу.

Андрій пустив конюшного, і Бородавка запалив ліхтар, що висів на стіні. Конюшний стояв, опустивши голову.