Ядвіга Жилінська - Жриці, амазонки та чарівниці

Тоді виступив пісняр і заспівав пісню, складену на честь Великої Богині:

…Але де ж була статуя Великої Богині? Людей почали охоплювати неспокій та нетерпіння. Лише Інанна, нерухома, овіяна димом кадила, майже нелюдська у своєму спокої, здавалося, занурилася у забуття, що вже межувало із небуттям.

…Її, що стояла на вершині зіккурату, з процесією нагих жерців, що несуть дари, з рядами незліченних стад на все нижчих терасах, оглядав маленький хлопчик. Пройшли роки, — і все, що бачив та запам’ятав того дня, він вирізьбив на високій урні з чистого золота.

[Кількадесятьма віками пізніше в одному з найдавніших шарів міста Урук знайдено золоту урну з представленою на ній процесією[7].]

Тепер мав наступити найважливіший момент урочистості. Інанна дала рукою знак і жриці розчинили двері, що вели до найвищої кімнати.

Посередині порожньої комори, оздобленої мідним фризом, стояв кам’яний олтар — а на ньому маленька алебастрова плитка, закінчена парою великих всевидющих очей.

Після Інанни царицею Уруку стала Нінісінна, а після Нінісінни її наступниця. Одне покоління змінювало інше і вело далі розпочату справу.

А потім розлилися води Євфрату і розшалілася полуденна буря. Наче спливли усі води зі свого праджерела, з місячного колодязя.

Люди з долин тікали між стіни міста, думаючи, що там будуть у безпеці. Але, коли настав новий день, вода почала вдиратися крізь брами, потоки текли вулицями, заливаючи доми. Люди видряпувалися на дахи, витягували майно, а ще кіз, овець та птицю.

Весь день чути було дитячий плач, жіноче окрики, лемент старих, бекання худоби і кудкудакання птиці, час від часу перебиване диким криком.

Ті, що завчасно пошукали притулку в храмі, піднімалися на все вищі поверхи, затято воюючи за місце під ногами.

Євфрат, ревучи, мов дикий бик, змітав перед собою оселі, затоплював гаї, людей, стада і диких тварин.

Ніхто нікого не бачив, не можна було побачити неба, ні Сонця, ні Місяця, ні Зір. Земля стала схожою на море, як на початку створення світу, а люди ув’язли у мулі та перетворилися на глину.

Шість днів тривала повінь, аж доки не знищила святе місто Інанни, Урук, та багато інших, розміщених над Євфратом. А сьомого дня води почали спадати.

Каже легенда, що певний муж побожного серця, на ймення Утнапіштім, розібрав очеретяну хату і збудував із неї корабель.

А вчинив він це з наказу Ейї ясноокого, володаря прісних вод, якого послала Велика Богиня.

Корабель мав півморга поверхні, рівний був уширш та вздовж та випукло накритий. Утнапіштім ущільнив його кілками та обсмолив.

Усі в ньому помістилися. Утнапіштім, його дружина, їх первородна донька, решта дітей і родичів, а ще свійські звірі та звірі степові. Забрали також збіжжя, плоди і птаство.

А коли на землі настав Потоп, Ковчег плавав по воді разом з тими, хто в нього сховався.

Сьомого дня Утнапіштім випустив із димаря голуба, але голуб одразу ж повернувся, бо не мав де спочити. Ополудні Утнапіштім випустив ластівку. Але й вона повернулася, хоча ніжки мала замазані глиною. На ніч Утнапіштім випустив крука, і птах не повернувся. А коли наступив ранок, мешканці корабля побачили, що води спали.

Тоді Утнапіштім і його дружина, і їхня донька поставили сім кадильниць, накришили туди очерету, мирту і кедру та запалили на честь Великої Богині, Божественної Матері.

Легенда каже, що вцілілі у Потопі помандрували до Дильмуну, де сонце сходить, до устя рік, до місця, звідки води світ обпливають і в безодню стікають…

Через роки на місці залитого Потопом міста постали нові стіни і нові будівлі.

Старий напис у списку царів Шумеру каже:

«Після того, як Потоп змив і царство було послане з небес[8]…».

Але після Потопу новим царством почали правити царі. І ніхто вже не пам’ятав, що раніше містами володіли цариці, хоча їхні імена не пішли в забуття, — були надані новим божествам, що прийшли на зміну Великій Богині.

Мудра Інанна, всезнаюча велика володарка, була шанована як богиня кохання, ще її називали Іштар, а деінде — Потнією.

Відколи влада перейшла до рук чоловіків, дуже попсувалися звичаї.

Гільгамеш, п’ятий після Потопу цар Уруку, запевняв, що має право на всіх дівчат або ж хлопців, з якими йому хотілося зажити любовної втіхи. І хвалився, що божественна Іштар прагла, щоб він став її коханцем. А він відмовив[9].

Над Євфратом та в інших місцях надходили великі зміни.

… Земля в той час була ще необробленою та порожньою і довсюди було далеко.

Невідомо, хто і де збудував перше місто. Бо ж навіть місто-Вулик не було першим, ані Єрихон, ані Дильмун, де Утнапіштим відкрив Гільгамешові закрите слово і таємниці зілля. Можливо, перше місто збудували атланти, однак Атлантиду давно вже поглинули хвилі, якщо вона взагалі існувала.

Місто виникло для оборони племені, так само як дім — для оборони вогнища. Почалося зі зведення кам’яного валу з брамою, яку на ніч зачиняли від непрошених гостей. Містом володіла Засновниця — одночасно верховна жриця і цариця, а стіни міста стерегли жриці Місяця, звані амазонками.

У той час, коли в Єгипті правили фараони, цариця амазонок Миріна панувала над родючим островом Гесперою посеред багнистого озера Трітоніди.

Люди вже трохи обробили Землю. Світ перестав бути разючою грою стихій, від яких вони ховалися на лоно Матері-Землі. Забувся страшний час, коли льодовики захоплювали зелені пасовища і видавалося, що настав кінець людському роду. Лише свято Весни свідчило