Джон Гришем - Інформатор

— Хочеш дізнатись усю історію, чи не так? — містер Маєрс задоволено усміхнувся, так наче саме цього й чекав.

— Це ви почали.

— Дійсно.

Офіціант залишив напої на столі й пішов. Маєрс відпив ковток і почав:

— Історія ця розпочалася близько п’ятдесяти років тому. Компанія поганих хлопчаків із Арканзасу, Міссісіпі й Луїзіани, що стали на криву доріжку, почала провадити оборудки всюди, де можна було підкупити шерифа. До кола інтересів цих хлопців входили торгівля алкоголем, проституція, азартні ігри й інші старомодні гріхи. Звісно, все це супроводжували численні бійки та певна кількість покійників. Для своїх темних справ банда найчастіше обирала віддалені й малолюдні місцини на межі штатів. Коли місцевим жителям це набридало, вони обирали нового шерифа — і головорізи залишали місто. Через деякий час вони знайшли собі пристанище на березі ріки Міссісіпі, неподалік від міст Білоксі та Ґалфпорт. Багатьох із них застрелили, ще більше засудили й відправили до в’язниці. До кінця 1980-х гангстерів із початкового складу практично не залишилось, однак у них з’явилось кілька молодих послідовників. Легалізація азартних ігор у Білоксі серйозно нашкодила бізнесу цієї зграї. Хлопці переїхали до Флориди й відкрили для себе усі переваги фіктивних земельних угод разом із можливістю отримання вражаючого прибутку від продажу кокаїну. На цьому вони заробили багато грошей, славу та стали відомими як Прибережна мафія.

Г’юго здивовано хитав головою:

— Я виріс на півночі Флориди, закінчив там школу та юридичний університет, усе моє життя пройшло там. До того ж останніх десять років я розслідую випадки судової корупції, але ніколи не чув про Прибережну мафію.

— Вони себе не рекламують, тому їхні імена в газеті не прочитаєш. Сумніваюсь, що за останніх десять років хоча б когось із них заарештовували. Це невелика організація, дуже згуртована й дисциплінована. Я підозрюю, що більшість її членів — кровні родичі. Можливо, з часом мафію розігнали б, а усіх причетних до її оборудок відправили б до в’язниці, якби не одна людина. Цього чоловіка звали Омар. Негідник іще той, але дуже розумний. У середині 1980-х років Омар очолював банду на півдні Флориди. Тоді цей регіон був відомий ж епіцентр наркотрафіку. Бізнес процвітав, аж поки мафіозі не перейшли дорогу одним колумбійцям. Омара підстрелили. Його брат теж отримав поранення, і воно стало для нього смертельним. Тіло хлопця так і не знайшли. Банда втекла з Маямі, але Флориду не залишила. Омар був кримінальним генієм. Близько двадцяти років тому йому спала на думку ідея створити казино на землі індіанців.

— І чому я не здивована? — пробурмотіла Лейсі.

— Так, ця ідея належала Омару. Наразі у Флориді працюють дев’ять гральних закладів. Сім із них належить семінолам — найбільшій індіанській спільноті, одній із трьох визнаних законом. Загалом їхні казино приносять чотири мільярди прибутку за рік. Омар і його банда не змогли встояти перед такою спокусою.

— Підіб’ємо підсумок. Ваша історія розповідає про організовану злочинність; індіанців, які володіють казино; про продажних суддів — це досить небезпечна суміш.

— Все правильно.

— Але справи індіанців належать до юрисдикції ФБР, — зауважив Г’юго.

— Так, але всі ми знаємо, з яким ентузіазмом ФБР береться за справи індіанців. До того ж, містере Хетч, нагадую вам іще раз, я не маю нічого спільного з ФБР. І вони не знають усієї правди, на відміну від мене.

— Ми хочемо знати всі деталі справи, — сказала Лейсі.

— Ви їх отримаєте. Одразу після того, як ваш бос містер Гейсмер дасть дозвіл на розслідування. Поговоріть з ним і перекажіть мої слова; сподіваюсь, він усвідомить усю небезпеку ситуації. Коли ваш бос зателефонує мені й підтвердить, що Рада з судових правопорушень розгляне мою скаргу й почне розслідування, тоді я надам вам усю необхідну інформацію.

Г’юго злегка постукував долонями по столу, відбиваючи ритм. Він думав про свою сім’ю. Лейсі спостерігала, як до гавані наближається рибальський човен. Їй було цікаво, як на все це відреагує містер Гейсмер. Меєрс спостерігав за детективами, і йому навіть стало їх трохи шкода.

Головний офіс Ради з судових правопорушень займав половину четвертого поверху в п’ятиповерховій офісній будівлі у центрі Таллахассі. Кожен елемент інтер’єру свідчив про скорочення фінансування. Килими старі й потерті; невеликі вікна, більші хіба що за в’язничні. Скупе світло, якому ледь вдавалося проникнути крізь них, падало на панельні стіни. Всі елементи оздоблення були у плямах і кіптяві від тютюнового диму. Дешеві полиці похитувалися і прогиналися під вагою товстих папок і старих паперів. Що й говорити — робота цієї установи не була серед пріоритетів у губернатора чи законодавчих органів. Щороку в січні Майкл Гейсмер, незмінний керівник РСП, мусив іти до уряду із простягнутою рукою. Він бачив, з яким небажанням їм виділяють бюджет. Щоб отримати більше, потрібно бути підлабузником. Майкл вдавався до інших хитрощів: він завжди просив трохи більше грошей, ніж було потрібно, знаючи, що в будь-якому разі отримає менше. Таким було життя директора інституції, про існування якої чимало людей навіть не здогадувались.

Рада складалася із п’яти спеціально призначених осіб. Зазвичай це були судді на пенсії та адвокати, яких рекомендував губернатор. Вони засідали шість разів на рік, щоб розглянути скарги, провести слухання, яке було дуже схоже на суд, і отримати нову інформацію від Гейсмера та його команди. РСП потрібно було більше працівників, але на це бракувало коштів. Штаб складався всього лише із шести детективів: чотири у Таллахассі, двоє у Форт-Лодердейлі. Всі вони працювали в середньому по п’ятдесят годин на тиждень