Люсі Хокінг - Джордж і корабель часу

догори дриґом, його волосся стало б дибки. Бульцман скинув його на землю.

— Не знаю, — відповів робот. — Може, вони стережуть це місце. Такий собі робо-патруль...

— Від чого стережуть? — запитав Джордж, підводячись.

Навіщо стерегти голу пустелю?.. Роботи-патрульні мерехтіли у спекотному мареві, наближаючись по запорошеному ґрунті.

— Мабуть, вони бачили, як ми приземлилися, — тихо відповів Бульцман. — І тепер хочуть перевірити, що сталося.

— Вони там щось знайдуть? — запитав Джордж. Він дрижав, хоч надворі стояла спека.

— Навряд, — відповів Бульцман. — Збирачі, певно, і сліду не залишили від «Артеміди».

Патруль зник удалині.

— Пішли, — сказав Бульцман і знову підняв Джорджа й перекинув його через плече.

Хлопця знову занудило. У космічному кораблі він перебував в умовах невагомості, а тепер на нього діяла земна сила тяжіння, його трясло й кидало, поки Бульцман біг уперед, вдома все стало чуже — від такого тріщав мозок і крутило в животі. Він нічого не розумів і, намагаючись відволіктися від лячних думок, почав прислухатися до Бульцманових ритмічних кроків — гуп-гуп-гуп!

Але не встиг Джордж трохи заспокоїтися, як Бульцман обернувся, крутнувши свою велику робо-голову на сто вісімдесят градусів. А тоді, не повертаючи голови, почав бігти ще швидше.

— Що там таке? — закричав Джордж.

— Вони побачили нас, — відповів Бульцман. — Патрульні побачили нас і женуться за нами.

Бульцман стрімголов летів уперед, здіймаючи порох із висохлої землі. З кожним велетенським кроком Джорджа підкидало вгору-вниз.

— Треба знайти сховок, — сказав Бульцман. — Ми в небезпеці.

— Ти бачиш, де ми можемо заховатися? — запитав Джордж. Порожня рівнина простягалася аж до обрію.

— Ні, — відповів Бульцман. Він так і мчав, повернувши голову назад і не зводячи погляду з патруля. — Вони вже близько.

Джордж підняв голову і тицьнув пальцем.

— Дивися! Он там! Що це таке? — пустелею котилася хмара пилюки, так наче щось їхало просто на них.

— Голова застрягла! — запанікував робот, зрозумівши, що не може повернути голову. — Я не бачу, куди ти показуєш!

— Зупинись! — крикнув Джордж. — І постав мене на землю.

Бульцман опустив хлопця і крутнув клешнями свою голову, щоб та дивилася в той бік, що треба. Джордж тим часом вдивлявся у хмару, яка все ближчала. За нею він побачив дещо дуже знайоме.

«Ні, такого не може бути, — подумав він. — Мені привиділось!» Але хмара вже підкотилася зовсім близько і Джордж підняв руку й махнув — точнісінько так, як зробив би на рідній вулиці у старому доброму Фоксбриджі. Хмара зупинилася, і те «дещо» стало дуже виразне.

Шкільний автобус. Посеред пустелі, у густому, розпеченому повітрі стояв звичайнісінький жовтий шкільний автобус. Двері відчинилися.

— Заходь, — сказав Джордж, піднімаючись сходинками.

Бульцман завагався.

— Ну ж бо!

— Ти впевнений? — схвильовано запитав робот.

— Хочеш, щоб вони тебе впіймали? — відказав Джордж, тицьнувши пальцем на патрульних роботів: ті вже під’їхали так близько, що було видно їхні очі на ріжках, вусики, випуклі панцирі й металеві кінцівки.

— Ні, дякую! — Бульцман заскочив у автобус слідом за Джорджем.

Двері зачинилися, автобус зірвався з місця й помчав уперед. Джордж роззирнувся. І здивувався, побачивши в салоні повно дітлахів: вони мали на собі шоломи віртуальної реальності й перебували кожне у своєму світі. Ніхто навіть не зауважив, що автобус зупинився і зайшли нові пасажири. Біля кожної дитини сидів робот. Ті роботи були зовсім не схожі на велетня Бульцмана — вони були дуже різні та явно відповідали характеру їхнього власника чи власниці.

Біля дівчинки, одягненої в рожеве, сидів милий робот-кошеня. Хлопчик у спортивному костюмі мав робота-бігуна. Позаду біля старшої дівчинки з довгим темним хвостом сидів робот із серйозним виразом обличчя і в окулярах з товстою оправою. Джордж здивувався, що на них із Бульцманом ніхто не звертає уваги.

Принаймні так йому здавалося, поки він не помітив, що на нього витріщається робот в окулярах. Злякавшись, Джордж швидко відшукав вільне крісло й кивнув Бульцману, щоб той сідав поряд. Він глянув на інших пасажирів автобуса.

— Вони ж усі школярі!

— І кожен має свого робота, — схвально кивнув Бульцман. — Розумно! Усе не так вже й погано. То який наш план дій?

— Цей автобус кудись їде, — уголос розмірковував Джордж. — І в ньому повно дітей, а значить, він їде туди, де на них чекають, правильно?

— Ага, — неуважно відповів Бульцман, махаючи з вікна патрульним роботам, які наздогнали автобус і сердито по ньому загрюкали.

— Вони не дуже раді, — сказав Джордж.

— Не думаю, що радіти — то їхня основна робота, — пхикнув Бульцман. — Не всі ж можуть бути такими ввічливими роботами, як я.

Коли автобус розігнався, боти зненацька зупинилися як укопані, так наче наштовхнулися на невидиму стіну. А потім повільно крутнулися й рушили туди, звідки приїхали, жодного разу не озирнувшись.

— Чому вони не гналися за нами? — запитав Джордж.

— Напевно, отримали якусь іншу команду, — відповів Бульцман.

Вони обоє повернулися. Робот в окулярах вдивлявся у вікно, за яким зникли патрульні.

— Принаймні вони дали нам спокій. Що тепер робитимемо?

— Треба триматися разом із іншими, — прошепотів Джордж. — Може, так ми дізнаємось, як добратися до Фоксбриджа. Тоді я зроблю своїм сюрприз і все буде так, як колись...

Він замовк. Щось підказувало йому, що «так, як колись» буде ще