Хорхе Луїс Борхес - Повідомлення Броуді

жевжику я, мов у дзеркалі, побачив себе, і мені стало соромно. Я◦не відчував страху; можливо, якби відчув його, то поліз◦би у бійку. Я◦стояв ніби ніде нічого. А◦той, присунувши до мене впритул, загорлав, аби почули всі:

— Виходить, ти просто боягуз!

— Хай так. Я◦не боюся зажити слави боягуза. Можеш додати, якщо тобі це полестить, що ти назвав мене сином сякої матері і я дав себе обплювати. Тепер ти заспокоївся?

Луханера витягла у мене ніж, який я мав звичку носити за пазухою, і, перемінившись в лиці, вклала мені його в руку. На довершення сказала:

— Росендо, певно він тобі придасться.

Я◦його кинув і неквапом вийшов. Люди розступалися переді мною, дивом дивуючись. Та мене не обходило, що вони думають.

Аби скараскатися того життя, я втік до Уругваю, де зробився візником. Після повернення осів тут. У кварталі Сан-Тельмо завжди був порядок.

Зустріч

Сусані Бомбаль

Хто щоранку пробігає газети, робить це для забуття чи для принагідної розмови по обіді, тож не дивно, що ніхто вже не пам’ятає — чи пам’ятає, як у сні, — голосну колись справу Манеко Уріарте і Дункана, про яку тоді стільки говорили. До того ж сталась ця подія десь так 1910 року, року комети і сторіччя Травневої революції, і відтоді ми мали стільки набутків і втрат. Її протагоністи вже померли; ті, хто були свідками того епізоду, урочисто заприсяглися мовчати. Я◦також підняв руку, даючи присягу, і відчув важливість того ритуалу — з усією романтичною серйозністю моїх дев’яти чи десяти років. Не знаю, чи зауважили решта присутніх, що я дав слово; не знаю, чи дотримали вони свого. Та хай що б там не було, ось ця історія — з неминучими змінами, які приносить час і добра чи погана література.

Того дня мій кузен Лафінур відвіз мене на асадо[12] на віллу в Лос-Лаурелес. Не можу уточнити їхню топографію; подумаймо про одне з тих містечок на півночі, тихих і тінистих, що збігають до річки і зовсім не схожі на велике місто з його пласкістю. Подорож поїздом тривала достатньо довго, аби здатися мені нудною, але час дітей, як відомо, тече повільно. Вже сутеніло, коли ми перетнули браму вілли. Я◦відчув там присутність прадавніх первісних речей: пахощів м’яса, яке підрум’янюється, дерев, псів, сухого суччя, багаття, яке збирає докупи людей.

Гостей було не більш як дюжина; усі — дорослі. Найстаршому, як дізнався я згодом, не сповнилося ще й тридцяти. Я◦відразу зрозумів, що вони є доками у темах, яких я досі негідний: скакових конях, кравецькому ремеслі, автомобілях, явно дорогих жінках. Ніхто не бентежив мою соромливість, ніхто не звертав на мене уваги. Баранець, із вправною неквапливістю приготований одним з пеонів, надовго затримав нас у просторій їдальні. Говорили про витримку вин. Звучала гітара; пригадую, мій кузен проспівав «Покинутий дім» і «Ґаучо» Еліаса Регулеса і кілька строф на люнфардо, неодмінному люнфардо тих років, про поєдинок на ножах у домі на вулиці Хунін. Принесли каву і сигари. Про повернення ніхто не заїкався. Я◦відчував (це фраза Лугонеса) страх, що вже надто пізно. На годинник дивитись не хотів. Щоб приховати свою самотність малого серед старших, я без задоволення вихилив чарку чи дві. Уріарте на все горло запропонував Дункану зіграти в покер удвох. Хтось заперечив, що так грати — тільки людей смішити, і запропонував партію на чотирьох. Дункан його підтримав, та Уріарте, із впертістю, якої я не розумів і не намагався зрозуміти, наполягав на своєму. Окрім труке[13], — що в основному має на меті заповнити час витівками і примовками, — і простих лабіринтів пасьянсу, карти мені ніколи не подобалися. Непомітно для всіх я вислизнув. Невідома і темна хоромина (світилося тільки в їдальні) для дитини означає більше, ніж незвідана країна для мандрівника. Крок за кроком я розвідав кімнати; пригадую більярдну залу, скляну галерею із прямокутними і ромбічними шибками, пару крісел-гойдалок і вікно, за яким виднілася альтанка. У темряві я заблудився; господар дому, на ім’я чи то Асеведо, чи то Асебаль, урешті знайшов мене. Через добросердість чи для того, щоб потішити своє марнославство колекціонера, він підвів мене до якоїсь скляної шафи. Коли він запалив лампу, я побачив, що в шафі лежить холодна зброя. То були клинки, які в своєму ужитку зажили слави. Він сказав, що має землю біля Пергаміно, і їздячи околицями, зібрав ці речі. Відчинив шафу і, не дивлячись на помітки на картках, розповів мені їхню історію — завжди більш-менш однакову, відмінними були тільки місцевості і дати. Я◦запитав у нього, чи серед цих клинків немає кинджала Морейри — у той час то був архетип ґаучо, що ним потім стали Мартін Ф’єрро і Дон Сегундо Сомбра. Він мусив зізнатися, що ні, але сказав, що може показати мені дуже схожий, з ґардою у формі букви U. Його перебили розгнівані голоси. Він притьмом зачинив скляну шафу; я пішов за ним.

Уріарте репетував, що його суперник махлює. Їх обступили товариші. Пригадую, що Дункан був вищий, ніж інші, дебелий, сутулуватий, стриманий, зі світлим, аж білим, волоссям; Манеко Уріарте був верткий, чорнявий — либонь, мав домішку індіанської крові, — з чванливими рідкими вусиками. Було видно, що всі підпилі; не знаю, валялись на підлозі дві-три пляшки чи зловживання кінематографом навіює мені цей фальшивий спогад. Уріарте сипав прокльонами, різкими і вже непристойними. Дункан, здавалося, його не чув; урешті, наче стомившись, він підвівся і відважив йому стусана. Уріарте, опинившись на підлозі, закричав, що не спустить такої образи, і викликав Дункана на двобій.

Той відмовився і на виправдання додав:

— Річ у тім, що я його боюсь.

Усі дружно зареготали.

Уріарте, вже підвівшись, відрубав:

— Я◦битимусь із вами і то негайно.

Хтось, нехай простить його Бог, зауважив, що зброї не бракує.

Не знаю, хто відчинив скляну шафу. Манеко Уріарте підшукав найпримітніший і найдовший