Іван Іванович Білик - Похорон богів

князь міцно стулив синюваті вуста, й то було лихим знаком. Ярополк зблід і принишк. Мовчанка ще дужче нагнітала в ньому острах, і коли юний князь утратив терпець, старий Ольгович заговорив потойбічним голосом:

— Не про вуса речу, праправнуче Ольгів! Про деревлян. Твій брат Ольг забуває, чий він правнук і онук. Уподібнився тому колоднику Малкові. Як і Малко, голить бороду й носить довгого в'юна на маківці.

— Так само носив Святослав, — зважився Ярополк нагадати вдруге.

— Святослав... — То була велика помилка Свейнальдра — дався сестрі Ользі вмовити себе, повівсь по жіночому розуму. Уголос він цього не сказав — пригнітив у серці каменем. Відповів юному князеві так: — А що з того вийшло? Де та голова, з котрої в'юнилося поза вухо пасмо?

Ярополк добре пам'ятав те літо, коли з Порогів повернулись рештки Святославових полків. На щиті до хорому внесли бороню й шолом великого князя, які тепер висіли в красному куті. Ярополк Святославович, уникаючи дивитися в той кут, спробував і сьогодні уявити, як дикий степовик п'є з великокняжого черепа вино. Два роки тому ця подія настирливо снилася йому мало не щоночі. Ярополк і досі побоювався заходити до красної світлиці сам.

Свейнальдр відчув плин його думки, але вирішив кувати крицю до кінця, доки не охолола:

— Поглянь он туди! Бачиш? Твій батько розірвав землю Руську на три шматки, а той колодник тепер підбурює твого брата.

— В того колодника є свій онук, мав би його підбурювати, а не Ольга чи мене. — На таке Ярополк зважився проти Свейнальдра.

Увійшов поварний робітник Закур, косоокий печеніг з вусами ниточкою, й нагадав, що княгиня Марія понесла Ярополкові снідання до одрини.

Свейнальдр люто замахнувся на робітника, бо Ярополк був радий утекти з такої нагоди, й печеніг зник.

— Не до лиця князеві снідати з жоною, — мовив Свейнальдр. Він ще хотів сказати щось про грецьку підступність, але роздумав і перевів на те, що стільки часу вже стояло між ним і цим Святославовим сином: — Якщо Людвік і Мстислав трохи поскубуть деревлянські села та городи, то буде тільки на користь.

— Кому?

— Всім на користь. І тобі, княже київський, — наставницьким голосом проказав Свейнальдр. — Матимеш чим платити витязям. — Ярополк мовчав, хоч мав би оборонити брата Ольга. Він удруге відчув себе самотнім і беззахисним серед цих стін. — Який князь на Русі найстарший? — раптом кинув Свейнальдр. Такого не слід було казати, але старий Ольгович зрозумів це тільки тепер. Ярополк несильно грюкнув мечем об підлогу;

— Святослав розділив землю порівну на всіх трьох синів. А полюддя...

— Деревлянське полюддя дав мені муж моєї сестри, великий князь Інгвар, коли ще Святослава й на світі не було.

— А твоя сестра Хельга те право в тебе відібрала. — Ярополк усе знав, лише рідко зважувався сперечатись, а Свейнальдр остерігався саме цього. Нині вони сперечались як рівні, й Свейнальдр покартав себе за те. Дітеському князеві не належало давати такої рівності, бо коли б так ішло рік у рік, це гороб'я могло б убитися в колодочки й пообростати соколиним пір'ям.

Старий князь проказав, мовби розмірковуючи:

— Мій батько говорив: якщо двоє змовляються проти тебе, то або пересвари їх, або ж побий дужчого, а слабший і сам тобі до ніг упаде. Мудрий був батько, не дурно ж казали на нього «віщий Ольг»: він усе відав!

Ярополк зрозумів його натяк. Дужчим Свейнальдр вважав Ольга деревлянського. Молодий князь таки перепитав:

— То хто ж дужчий? Ольг? Чи Володимир? Хто з двох моїх братів?

— За Ольгом стоїть Володимир, — відповів Свейнальдр. Він зумисне уникав називати ім'я ненависного Добрині, в його очах той і досі був рабом. — Зате за нами стоїть імператор германців. — Чотири місяці тому Свейнальдр вирядив до імператора Оттона велике сольство зі щедрими дарами. Та й синів своїх Людвіка й Мстислава. пустив у Деревлянські землі більше на те, щоб Ольг Святославович бува не перейняв імператорського сла на своїх дорогах.

— Оттон дорого загне, — засміявся Ярополк і нарешті трохи розслабився. Це йому було більше до смаку — говорити про імператора. — Тобі що — ти вже й так хрестатий, а київському князеві належить шанувати дідніх богів.

— Забув ти про княгиню Хельгу, — стримано нагадав Свейнальдр. — Хельга була християнкою.

А Ярополк міг би нагадати йому, що прабаба була лише правителькою при малолітньому Святославі, а то зовсім інша річ. Однак Ярополкові ставало дедалі нудніше слухати світлого князя. Свейнальдр говорив з ним про грецьку віру безліч разів. Ярополкові, зрештою, було байдуже, домовиться Свейнальдр з Оттоном чи ні. Перед очима в нього виникали то Марія, то робітник Закур, то вже захололий сніданок. Від голоду Ярополкові аж у голові гуло.

Отой перший страх перед світлим князем вже розвіявся, Ярополк тепер думав про те, як би гідно закінчити з ним розмову.

— Як порадиш, так і вчиню, — сказав він і повагом підвівся. — Хай-но спершу повернуться оті наші сли. Та ще й не знано, що скаже Оттон і що він за те загне. — Він поправив черес із мечем і навіть ступив півкроку — як вестиме себе світлий князь?

— Поспішаєш до грекині, — напівжартома прорипів Свейнальдр. — Але хіба то справжня грекиня?

— А хто ж? — Ярополк ображено нахмурився.

— Коли б хотів, міг би мати справжню грекиню, а не оцю...

— Яку ж справжнішу?

То було щось нове, хоч Свейнальдр і Марія давно ненавиділи одне одного.

— Ромейський імператор Василій має дві сестри: Феофано й Анну...

Ярополк засміявсь. Бо й справді було смішно — щоб царгородський імператор віддав йому свою сестру.

— Чого ж не просватаєш їх за Местишу чи Людвіка?

Свейнальдр нічого не відповів. Очі його налились оловом зненависті. То була потаємна мрія його молодих літ — породичатися з царгородськими імператорами. Хай тобі на тім світі віддячить господь, з раптовою жовчю подумав він про сестру-небіжчицю, Хельга й сама нічого не доп'яла, й братам стала на перешкоді.

Він підвівся й мовчки попрямував до дверей, навіть не глянувши в бік юнака в червоному княжому корзні, з