Юрій Осипович Тютюнник - Революційна стихія. Зимовий похід 1919-20 pp. Спомини

зборами, резолюціями, та паперовими протестами. Не виключена була збройна сутичка і, розуміється, кров. Треба було ж не спасувати на першій же репетиції. Залежало від нашої постави. До сього часу москалі уступали перед нашою рішучістю. Тактику не варто було міняти. В час, коли конечними були швидкі рішення, президія клубу сиділа над привезеними Мацьком газетами та листівками і студіювала їх, бажаючи знайти там відповідь на те, чого не привіз Мацько з Києва, бажаючи по промовах, відозвах, резолюціях і статтях, видрукуваних там, відгадати й ціль, що ставив собі київський центр, і план і тактику його. Але чим більше закопувалися ми в премудрість, яку розповідали політики в своїх промовах та резолюціях, яку викладали газетні писаки в різних партійних і непартійних органах, тим густішим туманом вкривалося те, чого ми шукали. Силою обставин ми примушені були шукати на шпальтах газет того, чого там не було, та власне й не повинно було бути. Якимсь загадковим хаосом повівало з Києва, і ніхто з нас не знав, чи той хаос є наслідком дійсного хаосу в головах керманичів політичних груп і партій, що об'єднувалися в Центральній Раді, чи може якась геніальна рука навмисне утворює той хаос, маючи на меті з хаосу витворити нові форми життя нації. Перше ми тільки умовно припускали, а в друге вірили. Поперед усього урядові заяви. Ось Союз Українських Поступовців, що взяв на себе ініціативу утворити Центральну Раду, закликає:

— Українці! Громадяни! Підпирайте новий державний лад, бо він і тільки він несе волю Україні й що більша наша участь у йому, то ширших прав собі здобудемо!

Отже виходило, що повинні ми підпирати той лад, що збирався ліквідувати нас. «Поступовці» збиралися йти по дороговказам, залишеним Кочубеями, Искрами, Носами. які теж дбали про свою участь у державному ладі Петра І, що був теж для свого часу «поступовим». А конференція української соціал-демократичної партії (4–5 квітня), визначаючи соціальний ідеал і нашу програму говорила:

— Конференція української соціал-демократичної партії з цілою непохитною рішучістю видвигає давне домагання партії — автономію України. і дозволяє товаришам по партії піддержувати принціп федеративної будови російської демократичної республіки і піддержувати автономічні змагання інших націй.

«Непохитна рішучість» наших соціяль-демократів імпонувала. Хребет партії складали товариші: Винниченко, Порш, Петлюра, Мартос — люди, що вже до революції були відомі ширшому загалові, не як «малоросси», а як українці. Ми міркували: «Ну, а що, як всі вони гуртом справді почнуть боронити «давне домагання» не тільки одними резолюціями?» Довелося би силою ламати не тільки «общерусскій» революційний фронт, а і свій таки рідний і близький. 3 наших і московських газет ми бачили, що в Києві вже розпочалася незгода поміж нашими. Про це промовляли до нас видруковані промови тих же українських соціал-демократів, вістря яких було звернене проти організації української армії. Бо й на що здалася армія автономній Україні! Проти соціал-демократів стояли: поручник Міхновський[2] та «самостійник» Ол. Степаненко. Поміркувавши довгенько над соціал- демократами, ми рішили, що «вони хитрі» — будучи правовіріними марксистами, безперечно працюють по заповіту свого апостола, що писав: «Як у приватному життю ми відрізняємо те, що думає і говорить людина, і те, що вона в дійсності уявляє і робить, так — і то навіть у більшій мірі — в історичній боротьбі ми повинні відрізняти фрази і продукти уяви партій від їх дійсного організму та їх дійсних інтересів, їх уявлення від їх реального змісту[3]». Ми прийшли до висновку, що наші соціал-демократи одне говорять, а зовсім друге роблять. «Реальний зміст» ми бачили в організації реальної сили — української армії. І нам здавалося, що ми не помиляємося. Українські соціал-демократи захопили кермуючі ролі в складі Українського Генерального Військового Комітету. А по своїй ідеї цей комітет мав стати військовим організаційним центром. Не могли ж ми припустити, що наші українські соціал-демократи боролися за місця у військовому комітеті для того, щоби дезорганізувати і провокувати українське військо. Ми ненавиділи ворогів і ідеалізували своїх. У тому не було нічого поганого. Бентежили нас тільки погляди москалів на діяльність наших чільних людей. «Кієвская Мисль», захоплюючись С. Петлюрою, писала такі речі: «В настрою з'їзду (І Український Військовий З'їзд) помітно піднесений націоналістичний підйом і перевагу радикальних мілітаристичних тенденцій, але можна сподіватися, що під умілим проводом досвідного голови С. Петлюри (відомого українського соціал-демократа) з'їзд прийме лагідніші форми на дальших засіданнях». А «Русскоє Слово» інформувало своїх читачів про те, як довго й уперто закликали з'їзд Винниченко та Петлюра не йти самочинним шляхом, а підтримувати контакт з російським Тимчасовим Правительством. І, розуміється, «Русскоє Слово» було задоволене роботою соціал- демократичних провідників і не ховалося з тим. Щоби москалі серйозно і щиро хвалили наших проводирів, ми не вірили.

— Люди добро нам роблять, а вороги хотять спровокувати нас, — гадали ми в Сімферополі. — Те, що добре для нас, не може бути добром для наших ворогів. Отже — не піддамося провокації! — рішили ми.

Установчий з'їзд партії українських соціалістів-революціонерів (4–5 квітня) вимагав у своїх постановах «широкої національно-теріторіяльної автономії України» і вважав, що найкращою формою устрою російської держави є федеративно-демократична республіка, якої установлення українська партія соціалістів-революціонерів буде домагатися на загально- російських установчих зборах». До загальноросійських установчих зборів було далеко. Ніхто не знав, коли вони відбудуться. А життя примушувало нас бути революційнішими, аніж навіть українські соціал-революціонери, котрі мали безумовно революційну назву і скрізь підкреслювали свій радикалізм. Бо утворення власної національної армії не мало місця в програмі, хоч би одної з політичних партій, що гуртувалися в Центральній Раді. Нас збиралися ліквідувати негайно, не чекаючи загальноросійських установчих зборів, а ми того не хотіли, хоч би самі установчі збори винесли таку постанову. І ми таки не допустили до ліквідації. Спільними силами Української Громади і Військового Клубу 24 травня було улаштоване Шевченківське свято в м. Сімферополі. Свято для Сімферополя випало досить таки імпозантно. Одних військових українців з нашої залоги прибуло до десяти тисяч. Наші українські чоти вперше практично були об'єднані в сотні й курені. Військо вишикувалося в каре. Цивільних українців теж прибуло кілька тисяч. Були й делєгації від українців залог м.м.: Феодосії та Севастополя, а також від Чорноморського Флоту. Службу Божу й панахиду відправили українські панотці з п.-о. Чорноморського Флоту з А. Левицьким на чолі. Потім хор проспівав національний гімн. Відбувся парад війська. Ряди струнко проходили перед президією клубу, салютуючи відповідно до муштрового статуту. Піднесення надзвичайне. Настрій зворушуючий. Новий начальник залоги полковник Кондратьєв, що прибув на свято на наше запрошення,