Олександр Власюк - Казки Лірника Сашка

Україну пробратися. Особливо отой старий, сивий. Як же це він стріли відвернув? Хай там уже ворожбити ханські розбираються. Шкода, що, мабуть, не доживе старий запорожець до улусів — сіл татарських. Хоч і стрілу витягли і перев’язали, та гірше й гірше йому стає. Молодий козак його доглядає, водою напуває, на коні притримує, та не допомагає йому нічого.

Ось уже й улус Ахмедів видно.

Раптом татари спинилися, закричали, пальцями вперед показують. А там перед улусом татарка стоїть. Не стоїть — хитається, а в руках у неї прапор чорний на вітрі тріпоче.

- Що це? — питає Грицько у Федора.

Підвів Федір голову, подивився і каже:

- Біда страшна у татарському улусі. Чума прийшла.

А татари з жінкою перемовляються здалеку, за голови хапаються.

— Каже вона, — перекладає Федір Грицькові, — що майже всі в улусі померли. Тільки діток-татарчат старий дервіш-жебрак святий у степ повів подалі від хвороби. Та, мабуть, уже й вони там неживі, бо від чуми рятунку немає.

Обминули татарські вояки улус, спішились, багаття розпалили та почали радитися, як далі бути. А козаків ременями скрутили і на землю кинули. Тоді Федір і каже Грицькові: — Слухай мене, хлопче, уважно. Жити мені залишилося всього часинку, тому роби, як я наказую. Зараз я передам тобі силу свою характерницьку, розв’яжу тебе і татарам очі відведу. А ти тікай чимдуж і кошового попередь про чуму, хай на татар у похід не вириваються. Та пам’ятай, що перед смертю теж мусиш силу цю козакові молодому передати, щоб характерники і далі на Січі жили.

Сказав це Федір, на ремені глянув, а вони і розірвалися, як павутинки.

Подув Федір крізь вуса сиві — і туман козаків огорнув, від татар сховав так, що й руки простягнутої не видно. Тоді Федір Вовк Грицька обійняв міцно і в очі глянув. Раптом закрутилося небо над Грицьком, зірки ближчі стали, засвітилося все навколо світлом дивовижним. Силу чарівну відчув у собі Грицько. Побачив у темряві найменше каміння, почув, як миша у траві шарудить, відчув те, що вовки і лисиці у степу чують, і так ніби сама земля з ним розмовляти почала.

— А тепер прощавай, — мовив Федір, — та за славного козака в січовій церкві свічку постав.

Уклонився Грицько старому запорожцю, поцілував його у руку, та й гайнув у степ. За годину татари розгледілися — старий козак уже неживий, а молодого і слід прохолов. Закричали татари, на коней скочили і за козаком кинулися. Ахмед попереду скаче, нагайкою коня підганяє. Не втече козак далеко!

А Грицько біжить, об терни степові обдирається, реп’яхи на шаровари визбирує. Коли раптом чує — плач, крики попереду. Впав Грицько у полині, з-за куща виглядає. А там на горбочку татарчата малі докупи збилися, як ягнятка. Обнялися, плачуть, очі від страху затуляють. А кругом них на коні білому страшному, із кісток зробленому, жінка розпатлана носиться. Лахміття чорне зотліле за нею теліпається, очі люттю горять, зуби хижі шкіряться, руки з пазурами до дітей тягнуться.

Це сама страшна Чума до них добратися хоче.

Хоче, та не може, бо перед нею, перед конем її старий дід-дервіш дзиґою крутиться, руками розмахує, заклинання вигукує, до діток не підпускає.

Бачить Грицько своїм поглядом характерницьким те, що інші не побачать: і Чуму, і дервіша, і те, що дід уже силу втрачає. Усе тяжче йому крутитися, усе тихіший його голос. Знесилів дервіш, крутнувся востаннє і впав на землю.

Зраділа Чума, зареготала і на дітей кинулася. Та не встигла із місця зрушити, як вискочив Грицько із ковилу перед нею, та обома ногами збив страховисько з коня! Вхопив, притис до землі та не відпускає. Завила Чума, на гадюку перетворилася — не відпускає Грицько. І руками тисне, і силою характерницькою пече її. Звивається гадюка, зубами отруйними вкусити хоче. А Грицько з останніх сил її тримає та помочі у Бога благає.

Руки Грицькові слабшають, піт очі заливає, ноги терпнуть. Коли це вітер зі степу повіяв — піт висушив. Роса на губи Грицькові впала — напоїла. Вовк з кущів вискочив — Грицькові сили своєї вовчої передав. Кабан із корчів духу хороброго Грицеві в серце влив, та ще й їжачок із трави викотився та гадюку колючками вколов.

А тут уже й сонце зійшло. Освітило Чуму. Скорчилась вона, вогнем синім загорілася і попелом чорним розлетілася. Упав Грицько на землю, поворухнутися не може — куди вже там тікати!

Коли це Ахмед з татарами наскочили. Свої луки напнули — от-от вистрілять.

Аж тут раптом заграв-заспівав струнами кобиз при сідлі Ахмедовому!

Вклякли татари з подиву. Чують вони, як співає кобиз людським голосом про воїна-характерника, що саму Чуму здолав, діток татарських порятував. Глянув Ахмед на попіл чорний, на коня білого, із кісток зробленого, на дідуся-дервіша знесиленого, на діток заплаканих. Зліз з коня, вклонився Грицькові до землі і на руки його підняв. Наказав воїнам своїм зброю опустити.

- Що ти робиш, Ахмеде? — питають татари. — А як же ханська воля?

- Вище за хана ще Аллах є, — відказав Ахмед.

Звелів він воїнам своїм діток з дідусем-дервішем доглянути, а сам посадив Грицька на коня, із кісток зробленого, у Чуми відвойованого, та й повіз його додому на Січ. Вилікував його по дорозі, до самого кошового живим-здоровим доправив.

А козаки дивувалися: ще не було такого, щоб татарин сам на Січ приїхав і товариша їхнього привіз, та ще й побратимом молодому козакові став. Поклявся Ахмед, що не буде більше з козаками воювати й орду на Україну не пустить.

Довго тоді мир і спокій в Україні панували. А Грицька-характерника за коня його дивного, із кісток складеного, відтоді і називали- Грицько Кобиляча Смерть.

КАЗКА ПРО СТАРОГО КОЗАКА, РУДОГО ЧОРТА, ЧОТИРИ РОГИ І КОЗАЦЬКИЙ РІД

(різдвяна казка)

У Києві на Подолі,

На житнім торжку,

Там кляла нечиста сила

Доленьку гірку.

Надійшла лиха година,

Помінявся час,

Що уже козацькі діти

Не бояться нас.

Колись давно жив собі у Сабадаші старий козак Мехтод. Так собі добре жив, заможно. Мав гарну хату на дві половини, пасіку, сяке-таке господарство, коника, корову — одне слово, хазяїн на всю губу. Жив він на околиці села — якраз ото, де дорога повертає попід Гандреєву вербу та на Охматів над самісіньким лісом.

Добрий чоловік був Мехтод — жінку любив, коли-не-коли її слухав, до роботи не силував, а так, як сам працює з ранку